ХМЕЛЬНИЦЬКА ОБЛАСНА ГРОМАДСЬКО-МОЛОДІЖНА ГАЗЕТА виходить з 14.02.2008 Передплатний індекс 99876

Максим мріяв бути генералом

Електронна адреса Друкувати PDF

 

 

Яровець Максим Олександрович народився 13 січня 1995 року в м.Хмельницькому. Навчався в школі №18 ім.В.Чорновола. В 2012 році вступив до Одеської військової академії на факультет військової розвідки. Після закінчення академії був направлений у 130-й окремий розвідувальний батальйон. В зоні АТО проходив службу з 14 березня 2016 року у м.Сєвєродонецьку, на Луганщині. Загинув 5 жовтня 2016 року. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького  III ступеня, медаллю БФ Спілки Матерів Миру «Захиснику України», відзнакою від Фонду Ветеранів військової розвідки "За воєнську доблесть"і почесною відзнакою міської громади «Мужність і Відвага". Похований на Алеї Слави м.Хмельницького. Почесний громадянин м.Хмельницького.

Хлопченятко з карими, як вогники, очима… Жваво бігає по подвірʼю, бавиться зі своїм улюбленцем Алтаєм. А він, його вихованець – кумедний песик, задоволено тявкає, раз у раз випрошуючи смаколики у свого найкращого друга і вихователя – Максимка. Бо як інакше його можна назвати: годує і купає, і навчає, і, навіть, разом сплять…


«Максим ріс жвавив хлопчиком, - розповідає мама Наталя Леонідівна, - і дуже любив кошенят і песиків. Звичайно, як і всі діти, він інколи робив збитки, але казав: «Мама, то в мене так случайно получилось, а я не хотів так робити…» Навіть, не було його за що особливо сварити. Коли навчався в школі, то дуже любив історію. Прийде додому після школи, запитаю його, що там було на уроках і він мені давай оповідати історію. Особливо любив розказувати про війни: там, приміром, на кого напав Юлій Цезар, в якому році почалась і закінчилась війна… І мені було цікаво його слухати.

А коли підріс, то став цікавитися військами спецназу. Купляв книги про спецназ, дивився фільми, слухав їхні пісні. І спортом став займатися серйозно. Якось ми поїхали на море. І там, де знімали житло, був турнік. Максим, як побачив його – так одразу до турніка і давай піджиматися! Це побачив наш сусід і здивувався, що такий маленький і худорлявий хлопчик 10 разів віджався! Я тоді вперше, по-серйозному, гордилася сином!


І таке захоплення далося взнаки: у випускному класі Максим заявив, що вступатиме лише у військовий вуз, який готує спецпризначенців. І хоч просили рідні, аби вступав до нашої прикордонної академії, але вибір Максима був непохитним: лише розвідка та спецвійська. Юнача мрія збулася: він став курсантом факультету підготовки спеціалістів військової розвідки і спеціального призначення Одеської військової академії! Як батьки і молодша сестричка Марина тоді пишалися своїм сином і братом, як йому личила військова форма!


Оксана Масловська, класний керівник: «Максим був один з найкращих учнів в нашій школі: вихований, добре вчився. Не можу сказати, що він прагнув лідерства, але навколо нього завжди згуртовувалися його однолітки, прислухались до його думки. Пригадую, як він вперше після вступу до військової академії прийшов у школу: його гарне обличчя сяяло радістю! Я пишалася своїм випускником, розповідала своїм меншим вихованцям про нього, ставила у приклад. Сподівалась, що коли Максим в черговий раз прийде у відпустку, запрошу його на зустріч до своїх учнів. Але, на жаль, не встигла… »

Батьки щомісяця приїжджали до сина, адже графік навчання був дуже напружений і він не міг приїжджати додому. Рідні бачили, що Максиму було важкувато звикати до військового життя, але він ніколи не жалівся, на всі питання в нього була одна відповідь: «Все добре, справлюсь»… І таки справлявся. Адже мав особисті досягнення: чого варті тільки 13 стрибків з парашута! Такий він був за характером – любив своїх рідних і ніколи не хотів завдавати їм зайвого хвилювання чи болю.

Рідні добре памʼятають 28 лютого 2016 року, адже в цей день відбувався випуск в Академії. Їхній син, внук і племінник у парадній формі офіцера шикувався у святковій колоні таких самих молодих офіцерів-красенів, захисників Вітчизни! А потім була відпустка на цілих два тижні! В Максима було багато друзів і в той час, коли він почував себе по-справжньому щасливим, хотів своїм щастям поділитися. Він обдзвонював своїх друзів і однокласників, збирав їх до гурту, щоб поспілкуватися і разом провести час. Якось в його однокласниці померла мама і Максим вирішив хоч якось допомогти дівчині. Він знову всіх обдзвонив, запропонував матеріально допомогти дівчині: хто скільки зможе. Зустріч, як завжди, призначив біля магазину «Візит», що на Дубово. Інколи бідкався, що не всі приходили, хто обіцяв. А ще у Максима, як розповіли його друзі, була мрія - організувати поїздку у Карпати на цілих 5 днів! Він агітував, коли приїде у відпустку, аби попередньо всі відпросилися на 5 днів, так йому хотілося згуртувати всіх друзів і порадіти життю! Не судилося…


Одразу після відпустки Максим поїхав на військову службу до м.Рівного у 130-й розвідувальний батальйон. То був сонячний теплий день, як пригадують батьки. Коли приїхали у місто, Максим, разом зі своїм однокурсником Сашком Чехрієм пішов на КПП доповісти про прибуття і проходження військової служби в частині, а в батьків виникла ідея тим часом спробувати вирішити питання житла для молодих офіцерів. Придбали місцеву газету оголошень, стали телефонувати і мали вже намір йти дивитися житло.

«Тут бачимо, - розповідає мама, - виходять хлопці з КПП і у них якісь такі серйозні лиця… Мені вже тоді щось йокнуло під серцем…А тут ще й Максим каже, що, мовляв, забирай, мамо, всі ці одіяла і подушки, і їдьте додому. Я питаю його: як так? Де ж будете жити? І тоді він сказав правду: «Всі наші в зоні АТО, на Луганщині. І ми теж їдемо туди, бо ми ще в академії написали заяви, щоб направили всіх в зону АТО, бо що ми будемо сидіти вчитися, коли там йде війна?..»

Він перебрав речі, взяв лише все військове, склав у рюкзак. Я всю дорогу плакала, а чоловік мовчки курив. Потім сказав, що піде служити добровольцем у його батальйон, аби бути ближче до сина. Але я просила, аби залишився, бо що буду сама робити з донькою?

З війни Максим намагався дзвонити сам. На всі мої питання була одна відповідь: все добре, їсти вистачає, взутий, одягнутий. Правда, зізнався, що сам собі купив німецькі берці, бо ті, які їм видавали, дуже швидко розлазились і промокали. Часто жартував, питав, що готую на обід? І якщо у відповідь чув, що його улюблені вареники з картоплею - то кумедно смакував аж на тому проводі світу війни…

Перший раз, як згадують рідні, Максим приїхав у відпустку через два місяці. Схудлий, втомлений, завжди хотів спати. Тут з тобою говорить – а тут вже спить… Про війну не казав нічого і просив його не розпитувати. Єдине, що сказав: «Війна, як війна… нічого там не стріляють». Наша остання розмова була сумна, він, як завше, не жартував. Це було 4 жовтня. Я подзвонила йому вранці, ми швидко поговорили. Максим сказав, що в нього скоро нарада. Я побажала йому щасливого дня…»


Все було як завжди у житті: звичайний осінній день, осіннє небо, осяяне погідним сонечком, осінній вітерець, який заставляв кружляти золото листя, що падало додолу. В ту осінню блакить неба дивилися карі вогники очей молодого лейтенанта з надією у життя – довге і щасливе. Ось він повернеться додому і його огорнуть найтепліші в світі обійми рідних і близьких людей!..

Наступного дня, 5 жовтня, юно-молоде життя Максима, справжнього патріота і захисника України трагічно обірвалося… Смертоносна міна за назвою «МОНка» не дала жодного шансу на життя.

«Максим Олександрович півроку служив у нас, - втирав заплакані очі старший бойовий побратим з позивним «Рибак». Під маскуванням АТО, повним ходом йде війна, гине цвіт нації… Максим жив службою. Хлопці, які були в його підпорядкуванні, значно старші, по 40-45 років, а називали його Санич, і слухали беззаперечно, поважали, підтримували. Загинув справжній офіцер, людина з великої літери».


Спогади головного сержанта з позивним «Ганс»: «Ми з Максимом познайомились у м.Сєвєродонецьк, що на Луганщині. Він підійшов до мене і спитав: «То це Ви з Хмельницького?.. Багато часу у нас тоді для розмови не було, але у мене цей молоденький офіцер якось одразу інтуїтивно викликав гарне і тепле враження. Згодом, коли ми почали служити разом на Рівненському полігоні, Максима призначили командиром роти глибинної розвідки і ми стали служити разом. І хоч за віком він мені годився в сини, але ми у роті чітко дотримувалися субординації: він був моїм командиром і спілкувалися ми лише на «Ви». Адже коли Максима призначали до нас, то ще старий комбат і начальник штабу одразу нам сказали і попередили: «Приходить молодий лейтенант, тільки після академії і ми його, як перспективного офіцера, ставимо на командира роти».

А рота у нас була - далеко не янголи. Але наш командир ніколи не дозволяв собі підвищувати на когось голос. Навіть, якщо хтось десь і, так би мовити, «залітав», то Максим міг лише якось так подивитися чи, навіть, посміхнутися і на тому весь інцидент вичерпувався сам. Ми там навчилися розуміти одне одного з півслова і з першого погляду.

А ще мені запамʼятається Максим, як дуже щедра і турботлива людина. Він, часто перебираючи свої речі, любив відбирати, як йому здавалося, зайві для нього і пропонувати своїм підлеглим. Пригадую, якось мені подарував книгу «Тактика проведення боїв» і натовський підсумок, якого я одразу причепив на рюкзак. Ці речі я зберігаю і досі, як дорогу згадку про справжнього сина-патріота України, юного командира і прекрасну людину – Максима Яровця».

Життя, яке тільки починалося, яке, наче вранішнє сонце, набирало сили і краси… Життя, у якому було стільки мрій і задумів… Максим мріяв бути генералом – колись про це, напівжартома, зізнався рідним: «От побачите – я буду генералом!»


Але лейтенант Максим Яровець для своїх земляків і майбутнього покоління стане набагато більш значущим у житті, ніж просто генерал. Відійшовши у Вічність, Максим став прикладом гідного життя захисника рідної землі.


Наталя Горденко

 

Останне оновлення П'ятниця, 07 квітня 2017 12:53  

Реклама

ТДВ «Хмельницькзалізобетон»

Пропонує вироби з деревини, виготовлені на німецькому обладнанні «weinig», двері виготовлення дверних полотен.

- дошка підлоги, блок-хауз, вагонка
- сходинки та під сходинки
- широкий вибір продукції зі складу та на замовлення

м.Хмельницький, вул.Чорновола, 31,т.64-51-97


КП «Цивільжитлобуд»

Проводить будівництво –1, 2, 3 – кімнатних квартир поліпшеного планування: вода, газ, індивідуальне опалення, дитячий майданчик, металопластикові вікна, утеплені стіни, парковка, офісні приміщення. Продаються приміщення під офіси, гаражі та магазини. Виконуємо будь-які будівельно-монтажні роботи.

м.Хмельницький, вул. Камʼянецька, 47,
т. 72-07-75, 65-85-03, 70-69-75, 050-824-91-64
www.civbuild.com

 


Будівельна компанія "Діта"

виконує усі види будівельних робіт вже 20 років.
Ми почали свою діяльність з невеликіх обсягів ремонтніх робіт.
Але сьогодні наша компанія досягля значних успіхів у сфері будівництва і є лідером ринку у нашому регіоні.
Компанія розвивається і рухається у ритмі нових тенденцій та технологій.
Ми будуємо те, що необхідно суспільству, країні та світу.
вул. Червоноармійська, 5
29009 м. Хмельницький

+38 (0382) 61 97 78
+38 (067) 381 20 40
e-mail: manager@dita.ua
www.pf-dita.com


З приводу розміщення реклами звертатися за тел. 65-59-01


 


29000, м.Хмельницький, Кам'янецька 47
т.65-59-01
tviypog@gmail.com

Шановні читачі !
Розпочалася передплата на друге півріччя. передплатний індекс 99876


Сертифіковано в Україні