ХМЕЛЬНИЦЬКА ОБЛАСНА ГРОМАДСЬКО-МОЛОДІЖНА ГАЗЕТА виходить з 14.02.2008 Передплатний індекс 99876

Кармалючка

Електронна адреса Друкувати PDF

 

 

Кармалючко-о! Йди до мене, - гукали бабки-«сидухи», - я знаю, які грушечки любить твоя бабуся.

Кругловидна, як яблучко, з рожевими щічками дівчинка здивовано глипнула своїми глибокими голубими оченятами на бабку.

- Ходи, ходи доцюня до мене, - навперебій закликала «сидуха», - ось, поглянь, які гарні соковиті. А пахучі… Бери-бери, кармалючко, гарно тобі дам, бабця буде задоволена…

 

 

Розділ 1

Духмяний аромат спілих соковитих яблук і груш, сливок і абрикос лоскотав ніздрі і манив до себе смакотою. Гамір базарного життя додавав особливої принади стигло-соковитим кавунам і помідорам, зеленожабкуватим огіркам і купчихо-пелюстковій капусті. І чого тут тільки не було: хтось продавав глиняні гладущики, хтось нахвалював свої дерев’яні ложки. І все це нагадувало якийсь особливий театр вихваляння і продажу свого товару.

- Ось, поглянь, - вихваляла свій товар дебела молодиця сільській жіночці, яку схопивши, тримала за руку, - що я можу робити з цією «краскою» - замастити, закрасити і, навіть, брови підвести. Глянь, ось так! – полоснувши свої білобрисі брови і зробивши кумедну гримасу та вильнувши своїми пишними сідницями, не відступала від своєї облюбованої "жертви" летичівська міщанка.

- А трясця твоїй матері, злодюго! – кричала всім відома баба Мотря. – Лю-юдоньки, тримайте того байстрюка! Вкрав, вкрав кусень мила! А щоб його земля побила! Злодю-юга! – ґвалтувала Мотря і нашвидкуруч мацала за пазухою гроші.

Пирснувши від сміху восьмирічна Валентинка крізь базарний гармидер пробиралася до своїх яблучок з грушечками.

Кармалючко-о! Йди до мене, - гукали бабки-«сидухи», - я знаю, які грушечки любить твоя бабуся.

Кругловидна, як яблучко, з рожевими щічками дівчинка здивовано глипнула своїми глибокими голубими оченятами на бабку.

- Ходи, ходи доцюня до мене, - навперебій закликала «сидуха», - ось, поглянь, які гарні соковиті. А пахучі… Бери-бери, кармалючко, гарно тобі дам, бабця буде задоволена…

Дівчинка полічила копійки і простягнула їх пишногрудій продавчині, яка хутенько взявши гроші, розплилася у щирій усмішці. – Їжте на здоров’яко і приходь іще!

Розмаїття недільних дзвонів Успенського собору заповнювали високість неба. Дзвін, наче ангел на човні, розгойдуючи небесні хвилі плив понад містечком. І від цього на душі ставало так піднесено, радісно і затишно. Проходячи повз собор, звідки лунав церковний спів, дівчинка, озираючись, швиденько перехрестилась: так навчала бабуся Ярина. І хоч вчителі в школі казали, що Бога нема і забороняли ходити до церкви, але якимось сьомим відчуттям, дівчинка більше довіряла бабусиній науці. Мабуть, тому що дуже любила свою бабуню. Але зараз її маленьку голівку, де золотим колоском виблискувала косичка, проймали думки, навіяні бабкою-сидухою: чому вона назвала її кармалючкою ?

Розділ 2

Бабуся порала по господарству і не зогледілась, як онучка повернулася з базару. У кошику красувалися усілякі фруктові принади, які щедро дарувала рідна земля.

Ходи, доню обідати, - ласкаво звала бабуня, - я борщику наварила з квасолькою.

Гарячий глечик з борщем парував на недільному столі, застеленому чистою скатертиною. Прочитавши коротку молитву, бабуся подала ложку. Тихенько сьорбаючи борщ, Валя наївно по-дитячому сказала, що більше на базар не ходитиме.

- Чого так? – здивувалася бабця Ярина.

- А чого мене називають кармалючкою?! – випалила онучка.

У Ярини Іванівни від несподіванки сіпнулася рука в якій тримала ложку і краплі червоного борщу пролилися на скатертину…

- Валю, може ти недочула? Може тебе кликали кармалітиха, так як моє прізвисько – Кармаліта…

- Ні, бабуся, я ж не глуха. Мене кличуть – кар-ма-лючкою. Скажіть, чого мене так кличуть?

Ярина Кармаліта щось хвильку помислила. - Знаєш, доцю, я тобі з часом все розкажу, що знаю, але трохи пізніше, коли підростеш.

- А я хочу зараз знати! - наполягала онучка. Але так і не дочекавшись відповіді і, як це часто трапляється у дітей – забула про це через якийсь проміжок часу. Інтерес трохи стих. Щоправда ненадовго, бо куди ж дітися правді роду?

З рукопису моєї тітки – Валентини Миколаївни.

«Одного разу я була у дядька Василя, гралася з своїми двоюрідними сестричками і почула сварку між його дружиною і тіткою Надею. При сварці тітка раптом вигукнула: «Це тобі не цвяшки людям в ноги забивати! Кармалюка ти!» Звичайно, я знала, що таке цвяшки. Але чому він їх забивав людям і чому мого дядька тітка назвала – Кармалюк!? Мій інтерес пробудився знову. Про цей випадок я знову розповіла бабусі. Вона, звичайно, мене заспокоїла. Сказала, що тітка Надя була чогось дуже сердита на дядю Васю (її сина – авт.) і тому так сказала. А дядя Вася ніколи нікому цвяшки не забивав, він просто швець і шиє людям взуття. І не бери до голови цих дурниць!»

Однак вже десь у своїй дитячій підсвідомості Валентинка тримала це питання під контролем, до нової нагоди зустрітися з ним.

З рукопису Валентини Миколаївни:

«Я була вже в 5 класі і вивчали ми вірш-пісню «За Сибіром сонце сходить...» І знов постав Кармалюк , а з ним і нові питання. Ось про що розповіла мені бабуся: «Наш прапрадід Кармаліта прослужив у москалях 25 років і прийшов додому вже «старим парубком» - у віці 45 років. Але він був грамотним з георгієвським хрестом і , звичайно, задумав женитися. Йому «настренчили» дівчинку (бо їй ще не було 15 років!) чи то з Деражні, чи то з Головчинець. Піп «позичив» рік у жениха і додав його до 15 літ нареченої. Відбулось одруження, жених привіз невістку в Летичів до своєї рідні. Але бабуся казала, що жінкою невістка стала лише тоді, коли їй виповнилося 18 років. А до того часу вона спала на печі з сестрою свого чоловіка. (Ось яке було ставлення до майбутньої жінки благородного чоловіка! – авт.)

У свої 18 літ Варвара розквітла, поправилась, особливо після народження сина Івана. Та з часом розгулялась з кумами (а їх було 6 пар), розпилась. Куми (теж пяні!) возили свою куму і влітку (на бричці) і взимку в санях від шинку до шинку. Часто брали з собою хлопчика, який кривився до «оковитої». А чоловік (георгієвський кавалер) працював у казначействі, отримував добрі гроші, був статечним, непитущим, роботящим і побудував 3 чи 4 великі цегляні будинки в Летичеві. Але «вірна дружинонька» заклала їх шинкарям, а ті, з часом «по закону» їх відібрали. Старий чиновник помер. Молода ще дружина залишилася з сином, здається вже одруженим, з онуками на вулиці, в чужій найнятій хаті.

Як жити? Де? За які гроші? І ось тут нова картинка: жіночка йде до священослужителя (мабуть, у Головчинці) і просить допомоги, той дає 200 карбованців (на той час це були великі гроші, здається, корова коштувала 3-5 крб.) і за ці гроші будується хата (можливо та, в якій я виросла), але на закінчення будівництва грошей не вистачило і знову жінка пішла до священика. Він дав ще 50 крб. Хату побудували!

А тепер постає питання: чому просили допомоги в попа? Напевне, він був родичем нашого пращура Кармаліти?

Ще одна «картинка»: баб ушка не памятала, щоб ще раз ходили до попа за допомогою. Але чому? Так вже «добре» зажили? Виявляється, що нашого священника вже «розстригли», забрали прихід, бо він тишком-нишком, без дозволу церковних чинів обвінчав панянку з офіцером. Пішов наш піп по світу, занесло його в Немирів (про який тоді я й гадки не мала, бо це ж Вінницька область). Там жив поміщик Барщевський, який виділив для попа окрему кімнату, видно любив слухати «світові» новини, а наш піп, мабуть, умів про них гарно розповідати.

Розділ 3

Доля закинула мене в Немирів, на роботу в педучилище на 40 років і тут довелося згадати бабусині приповідки. Я 15 років вела музей Марка Вовчка, в якому серед книг була казка про Кармалюка. Це був і залишається єдиним музеєм в Україні. До речі, ще є музей-кімната на Кавказі, у Долинську.

…Згадались бабусині розповіді, зайнялася пошуками барщевських, щербакових, їхніх слуг, лісників, бухгалтерів, покївок… Що з того вийшло?

Було цікавіше проводити екскурсії, стало багато місцевого матеріалу. Музей, звичайно, був безкоштовний.

Потроху стало проявлятися світло на кармелюкове коріння, яке десь у якомусь місці проросло у нашому роді. Правду кажучи, я щось тоді трохи писала, друкувала, але нічого не зберегла. В той час можна було боятись таких родичів: попи, розбійники…

Про що я цікаве дізналася від бабусі. По-перше, Кармелюків було троє братів, нерідних, можливо двоюрідних. Це – легендарний Устим, священик (від якого наше коріння) і ще третій – Хто? Іще один суттєвий штрих: коли Устима Кармелюка вбили, його мали привезти в Летичів на пізнання. Чому саме в Летичів? Далі – для чого і кому треба було міняти прізвище (бо, мовляв, всіх родичів зашлють у Сибір), у кого ж було прізвище Кармелюк? Може у нашої красуні прапрабабки? Хто міг змінити прізвище? Хто виписував вінчальне свідоцтво? Щоб вирішити ці питання, потрібні були дуже великі гроші або дуже міцні зв’язки зі служителями Летичівської церкви.

Ще одне: Кармалюк-піп був таки в Немирові і була в нього зустріч з Устимом у помісті Барщевського:

- Братику! – вигукнув Устим, що ти робиш тут, у цього кровопивці?!

- Я тут іноді живу, маю тут свою кімнату, - відповів колишній священник.

Дізнавшись про це, Кармалюк наказав нагодувати коней, вершників, а сам пообіцяв поміщику, що надалі його люди не чіпатимуть Барщевського, подякував йому за брата і через деякий час ватага розбійників, як їх називали, залишила помістя.

Все це правда, так і було. Я почула про цей випадок від старенької 90-річної бабусі Назаренко, чий батько (а може дід?) працював бухгалтером у княгині Марії Щербакової. Вона, бабуся, розповіла мені ще цікавинку про зустріч Устима Кармелюка з Марією – Марком Вовчком, по чоловіку - Маркович. Зустріч відбулася на балу в княгині Щербакової, яка мала дружні стосунки з Марією Олександрівною. На думку бабусі Назаренко, це могло статися на Різдвяні свята 1857-1858 років.

Я перевірила, дослідила - зустріч була. Але не з Устимом Кармелюком, бо його вже не було живого, а хтось (а таких було чимало!) видав себе за Кармелюка, який нібито увірвався в залу зі своїми побратимами-дружками і вигукнув: «Кровопивці! Віддайте награбоване у бідних людей, а вони «віддадуть» ці дорогоцінності та коштовності тим, у кого їх вкрали (так як чинив справжній Кармелюк!)». Хлопці приступили до «роботи», а Марко Вовчок у цей час розмовляла з названим Кармелюком. За переказами розмова закінчилася тим, що «Устим сказав: «Вибачте, нам не можна тут затримуватись, ми гості непрошені». Він поклонився Марії, гукнув своїх дружків, і вони швидко зникли.

Ясно, що це був не Устим, але присутні, можливо, не всі повірили, що то був саме він, Кармелюк.

(Далі буде)

 

Останне оновлення Четвер, 09 березня 2017 09:00  

Реклама

ТДВ «Хмельницькзалізобетон»

Пропонує вироби з деревини, виготовлені на німецькому обладнанні «weinig», двері виготовлення дверних полотен.

- дошка підлоги, блок-хауз, вагонка
- сходинки та під сходинки
- широкий вибір продукції зі складу та на замовлення

м.Хмельницький, вул.Чорновола, 31,т.64-51-97


КП «Цивільжитлобуд»

Проводить будівництво –1, 2, 3 – кімнатних квартир поліпшеного планування: вода, газ, індивідуальне опалення, дитячий майданчик, металопластикові вікна, утеплені стіни, парковка, офісні приміщення. Продаються приміщення під офіси, гаражі та магазини. Виконуємо будь-які будівельно-монтажні роботи.

м.Хмельницький, вул. Камʼянецька, 47,
т. 72-07-75, 65-85-03, 70-69-75, 050-824-91-64
www.civbuild.com

 


Будівельна компанія "Діта"

виконує усі види будівельних робіт вже 20 років.
Ми почали свою діяльність з невеликіх обсягів ремонтніх робіт.
Але сьогодні наша компанія досягля значних успіхів у сфері будівництва і є лідером ринку у нашому регіоні.
Компанія розвивається і рухається у ритмі нових тенденцій та технологій.
Ми будуємо те, що необхідно суспільству, країні та світу.
вул. Червоноармійська, 5
29009 м. Хмельницький

+38 (0382) 61 97 78
+38 (067) 381 20 40
e-mail: manager@dita.ua
www.pf-dita.com


З приводу розміщення реклами звертатися за тел. 65-59-01


 


29000, м.Хмельницький, Кам'янецька 47
т.65-59-01
tviypog@gmail.com

Шановні читачі !
Розпочалася передплата на друге півріччя. передплатний індекс 99876


Сертифіковано в Україні