ХМЕЛЬНИЦЬКА ОБЛАСНА ГРОМАДСЬКО-МОЛОДІЖНА ГАЗЕТА виходить з 14.02.2008 Передплатний індекс 99876

Шурочка з Уралу

Електронна адреса Друкувати PDF

Ох, і не любила я, коли бабуся, при якійсь нагоді, починала оповідати цю історію. Чому не любила? Бо вона, сердешна, завжди мимоволі починала плакати. Непрохані сльози котилися по її зморшкуватим щокам і вона, витираючи їх кінчиком хустинки, продовжувала цю розповідь далі. Пригадую цю розповідь, коли стигло-сипкі і червоні, як кров помідори щедрими урожаєм встеляли кримську землю, схиляючи своєю важкістю кущі.

Звичайно, я тоді була малолітньою дівчинкою, аби дослухатися до всього в тій історії, а тим більше про щось допитуватися. Але в моїй дитячій пам’яті десь у глибинах підсвідомості відкладалися бабусині слова. Моєї бабушки (я саме так її називала) немає вже давно на цьому світі. Її не стало, коли мені було 13 літ. І лише зараз, коли й сама прожила значну частину свого життя, з кожним роком вже більше усвідомлюю, як мені інколи не вистачає її слів, її порад у житті. Як багато лишилось не доказаним, не вислуханим… Але цю історію я мушу повідати світу своїх читачів. І хоч шкодую, що дуже запізно я взялася за її написання, але, як кажуть, краще пізно, аніж ніколи. Отож, нехай Господь дарує мені натхнення у праці, а історія любові і ненависті стане ще одним промінчиком, який освітить і зігріє душу спраглого істини серця.

З Криму в Україну

«Як Петро любив помидорки…» – знову згадує бабуся і мимоволі розказує-плаче. Мабуть, саме того року помер її брат Петро. Я його бачила лише раз в житті, коли бабуся, як то кажуть, взявши мене за руку, повезла у мою першу велику подорож: з Криму, де я народилась, на батьківщину – Хмельниччину. І пригадати нині важко, що тоді запам’яталось? Мабуть, все-таки контраст, як мені тоді здавалося, двох світів. Адже після заасфальтованого, водопровідного степового Криму я потрапила у джерельно-криничну з польовими дорогами Хмельниччину. Так мені тоді запам’яталися села Красилівського району. Літо, спека, після потягу і автобусів, тримаючи в одній руці - чемодан, а в другій - мене замороку, ми з бабусею йдемо, як вона казала, шляхом до села. Обмовлюсь, що я зростала, у ті вже далекі 70-ті роки, в російськомовному Криму, де рідною, тобто, українською, говорила тільки вдома, а між ровесниками, в дитсадку, а потім і в школі – тільки російською. Це усвідомлюю особливо зараз, коли Крим – землю, де я народилася, віроломно і нахабно загарбала путінська росія (навмисне пишу з малої букви, бо вважаю, що країна, якою править агресор не може бути великою, можливо лиш – «большой»), ще тоді поросійщили, аби в майбутньому з Криму зробити «Кримнаш». Тому лише у селах красилівщини, звідки родом моя бабуня і мама я почула, так звані, нові слова, які звучали для мене тоді по-чудернацькому. Можливо, то були місцеві діалекти, але вже тоді, у дошкільному віці, я по-дитячому усвідомлювала, що є різні люди і говорять вони по-різному. Та повернусь до подорожі. Кажуть, що дитяча пам’ять є найбільш яскравою і тому її картинка, яка запам’яталась, зберігається на все життя. Я пригадую, що дуже захотіла пити, а воду, яку взяли з собою, вже випила. Просила купити популярне тоді ситро «Буратіно»… Але ми йшли сільським шляхом, де лише проїжджі вантажні машини щедро обкурювали пилюкою… І наче картинку з іншого життя пригадую, як бабуся вперше мене поїла джерельною водою. Вона, мабуть, знала те джерело і повела мене до нього. Я вперше побачила джерело, коли з-під землі дзюркотить вода. Я пила з її долонь… Якою ж смачною і прохолодною була та кришталево чиста вода – мабуть, найсмачніша в моєму житті! А коли підходили до села, мою увагу привернув, як пояснила бабуня, криничний журавель – довга палиця, на якій висіло високо зачеплене відро. Це для мене стало другим відкриттям. Адже я знала, що вода тиче з крану, і з великих, як ми їх називали, «дождєвалок», якими зрошували кримські поля. Вода була у довжелезному водоканалі і багато солоної води у морі… Так, мабуть, по-дитячому, у порівнянні з Кримом, я відкривала для себе материкову (так і хочеться сказати – материнську!) Україну.

Ми підійшли до зачинених дерев’яних воріт за якими крізь зарослі виглядала, як мені здалося, якась потемніла хата.. Загавкала гучно собака і невдовзі до воріт підійшов чоловік з підв’язаною рукою. Він крикнув на пса і з радістю відчинив хвіртку. Так я вперше побачила свого дядька-діда Петра.

- Марфа!, - кинувся обіймати чоловік свою сестру, - і Наташа приїхала! - прихилившись до мене дід Петро цмокнув у щічку. Потім, нібито, пожурив нас, чому не дали знати, мовляв би, зустріли… Мабуть, він дуже зрадів нашому приїзду, запросив до хати, до столу. Я майже не пригадую цих епізодів життя, але я ніби, як нині бачу, коли з’явилась його жінка – Настя… Вона, звісно, не знала, що в неї в хаті гості і десь тинялася селом. Гучно заходячи у веранду ще здалеку гукала: «Петька, а шо я тобі принесла!...»

- «Настя, у нас гості!» - сповіщав її дід Петро. І Настка (як її називали у селі), знявши калоші, із зсунутими панчохами на ногах причвалала до хати, де ми, розмовляючи, сиділи, біля столу.

- «О, Мартоха, здрасті! З приїздом! А це хто така?!» - кивнувши у мій бік, питала Настка. Кажуть, що я гидливо відвернулась, коли вона, мабуть вже була на підпитку, полізла цілуватись.

- «О, ти бач, яка буде горда дівка! Не хоче з бабою цьоловатись!» - намагалась жартувати Настка. Але тут відбувся, як-то кажуть нині, перший прикол: я по-дитячому серйозно їй сказала: «Бо ти п’яна!»

- «О-о, а на середині! І стара і п’яна! А на сра… ма!.. Ну, нічо, Петька, давай накривати на стіл!». І першим ділом, Настка поставила пляшку самогону, яку вже зранку придбала «Петькі»… Не пригадую, що там «господиня» подавала на стіл, але мені з вдячністю бабушка розповіла, що другим конфузом для Настки став її борщ… Лише взявши до рота ложку, кажуть, я одразу ж гидливо скривилася і зі словами: «Птху.., який цей болщ недоблий…», - відсунула від себе миску геть.

Так на все життя мені зап’яталася перша п’яна жінка мого діда Петра – колишнього голови колгоспу, колишнього мужнього фронтовика Великої Вітчизняної війни, колишнього красеня-чоловіка, який поплатився життям за скоєний великий гріх проти Любові. Але про все по-порядку.

Шурочка їде!

« Їде, їде!.. Скоро приїде Шура – нєвєста Петра…» - так перешіптувались не тільки бабуня Люба, мама і тьотя Зося, але й багато хто у селі знали, що їх молодий голова колгоспу Петро Олексійович має наречену, яка живе далеко-далеко, аж на Уралі і ось вона має скоро приїхати. Так похвалився сам Петро перед кимось з жінками і вже пішло-поїхало «радіво Б-б-с» оповіщати всенькому селу: до голови їде «нєвєста» - молода, грамотна і «городська»… Звісно найбільше цьому радів сам Петро – молодий і заповзятий, який щойно повернувся з фронту і партія доручила йому – колишньому командиру загону артилерійської розвідки, старшому сержанту і просто від природи, як кажуть у народі, башковитому хлопцю, очолити один з найбільших у районі колгосп. Родина раділа, що їхній син, брат і дядько вибивається в люди і люди поважають його. Одне тільки непокоїло: як помітила його сестра Марфа, десь вечорами став пропадати Петро… Якось навіть стала сварити брата, мовляв, чому так довго по вечорницям шастає? Та й люди кажуть, що Настка все коло його в’ється, як та гадюка… Але він лиш посміхався над побоюванням сестри. Мовляв, нема чого переживати, всі до Настки ходять – от і він ходить. Так, аби час провести… Але то все «чіпуха», бо ж у нього є Шурка-Шуронька…

Вони зустрілися на Уралі у передвоєнному Свердловську. Петро там проходив військову службу і зустрів дівчину Олександру – Сашеньку. Вона була студенткою Уральського юридичного інституту – струнка, тендітна з голубими, як небо очима, над якими вилися хвилькою чорняві кучері. То була пізня уральська весна. Був вихідний день і солдат Петро отримав «увольнительную» і тепер можна було трішки погуляти, послухати весняний спів пташок, поїсти морозива і просто пройтися старовинними вуличками міста… Вдихаючи на повні груди витончений аромат весни, хлопець навіть на мить замріяно заплющив очі, ніби так хотів побачити свою рідну домівку – Україну. Там, вже мабуть, зацвіли вишні, мама з сестрами побілили хату і чекають-виглядають його – Петруся, скучили… Чомусь згадалося дитинство: ось його мама Люба веде до школи, радіє за нього, бо хвалить вчителька… Ось він біля діда Опанаса – знаного у селі музику, який вмів грати на скрипці. Петрик попросив, аби він і його навчив – і навчив таки, грав Петро на скрипці!

Спогади, спогади… Як вже хотілося додому… І не зоглянувся, як збіг час і треба було чимдуж поспішати в частину. Петро майже біг, аби встигнути. Майже на ходу вскочив в трамвай і треба ж, необережно зачепив якийсь пакунок з книгами: кілька з них впали додолу…

«Молодой человек, а поосторожнее можна?» – ввічливо зауважила йому пасажирка, яка везла той пакунок з книжками.

«Ой, извените, я ненарошно… Давайте, я Вам помогу..» – вибачаючись, виправдовував свій ненавмисний вчинок Петро.

Він поміг зібрати і заново міцно зв’язати книги. А коли поглянув в обличчя незнайомки, мимоволі протягнув руку: меня зовут Петр, а Вас?

- Александра или … просто Саша, - відповіла, посміхнувшись милими ямками на щічках.

- Очень приятно познакомиться! – зраділо відповів стрункий солдат. А можна Вам помочь нести книги?

- - Да, нет, спасибо. Я сама. – відмовила у допомозі незнайомка. І від цієї відмови у Петра щось тьохнуло у серці, наче наказувало: не відпускай її! І, не знайшовши більше ніяких слів, він мовчки протягнув руку до пакунка… Дівчина, трохи вагаючись, все ж відпустила його з своїх рук у руки незнайомого солдата.

Вони майже мовчки підійшли до одного з будинків міста. Він – від радості і роздумів, як діяти далі, боявся порушити тишу. А вона про що мала оповідати незнайомцю, який мовчить?.

- Ну вот и мой подъезд. Спасибо, что помогли и – дівчина протягнула руку за своїм дорогоцінним пакунком книг.

- Ну, а можно узнать–то: какие книги нес? – не відступав від подальшого знайомства хлопець.

- А вы такой любознательный? – загадково посміхнулась дівчина.

- Какой уж есть… - геть несміливо прогугнявив Петро, але пакунка з рук не випускав.

- Это книги о юриспунденции…- хитро примружила свої оченята Олександра.

- А-а, так Вы – будущий юрист? – здогадувався Петро.

- Так точно, как говорят, у вас в армии.

- А где учитесь? – якось сторожко, долаючи свою соромʼязливість, наполягав у все більшій обізнаності про чарівну незнайомку Петро.

- Учусь в Челябинске и давайте мне уже мои книги, мне пора.

- А можно мне еще раз вас увидеть, Саша?

- Ну вы уже знаете, где я живу, где учусь – все возможно! – і, майже, вихопивши з рук солдата свій пакунок – стрімголов побігла по сходах.

Петро якусь мить стояв, наче вкопаний. Він чекав, що побачить дівчину у вікні, з якого вона просто з цікавості, має виглянути хоч одним поглядом. І він – не помилився, таки дочекався – вроджена дівоча цікавість взяла верхи: ледь помітний порух фіранки запримітив Петро на третьому поверсі і, майже щасливий на увесь світ, побіг знову на зупинку.

Він кілька разів приходив до того самого під’їзду будинку, де за парадними дверима розчинилася загадкова красуня Саша. Він діставав дзеркальце і запускав сонячні зайчики в те саме вікно, де злегка задрижали фіранки. Він стільки разів бачив її у снах… І приходив знову і знову. Але все марно. Він почав втрачати надію і мислити по шаблону: ну, хто я такий для неї – сільський необтесаний хлопак? А вона – міська, інтелігентна, красуня… Хіба ж схоче такого, як я? Ех, Петре, не по зубам тобі така кралечка … Знай своє місце, селюк!

Понуривши голову, Петро йшов геть від будинку за яким сховалось його миттєво-оманливе щастя. А в голові все звучало: знай, селюк, своє місце… І раптом, його хтось наче покликав: Петя!.. Він раптово зупинився і, повернувшись, побачив перед собою – о, диво – Сашу!!! Вона стояла напроти і посміхалась…

- Саша!? Неужели это Вы, Сашенька! – Петро в ту мить ладен був стати перед нею на коліна, схопити її на руки, піднести до неба… Але, дещо знітившись, він лише взяв її ніжні руки у свої теплі долоні і, притуливши їх до свого обличчя, легенько торкався їх своїми спраглими вустами.

- Петя, что Вы делаете? – знітившись, посміхалася Саша.

- Простите, но я очень рад, что встретил Вас. Я приходил сюда много раз, но все безуспешно. И сегодня я решил, что пришел сюда в последний раз, если не увижу вас. Но случилось чудо – я вижу вас, я держу Ваши руки…

Вони кілька годин гуляли весняним містом. Уральська весна поспішала розквітати усіма барвами, плинула день-за-днем все більше до тепла, до літа. Петро, уважно слухаючи Олександру, потайки дивувався її обізнаності в історії міста.

- Я очень люблю Свердловск, - починала свою розповідь Шурочка, - наш город основали Василий Татищев и Вильгельм де Генин в 1723 году. История города началась, когда на берегу Исети началось строительство крупного завода по переработке железа. А еще в те времена в городе было много купеческих застроек старого Екатеринбурга. Это были известные дома купца гильдии Бибикова, торговые дома. Были построены: один из красивейших в городе - царський мост, одна из самых старых гостиниц города – «Американская гостиница». А поскольку город стремительно развивался и богател, начинали возводить храмы и соборы. Кстати, один из самих красивих – это Богоявленский кафедральный собор.

- Шурочка, а Вы.., - не знав, як запитати Петро…

- Что я? Петя, да Вы не стесняйтесь, спрашивайте, что Вас интересует...

- Да, я вот слушаю, Вы так все интересно рассказываете… А вот Вы тут про храмы да про соборы… Вы, что ж в Бога веруете?

- А Вы – нет? – якось з обережним напівздивуванням, запитала Саша.

- Ну, я ведь комсомолец! Как же я могу верить в Бога?

- Я тоже комсомолка, но … А, впрочем, давайте, сейчас не будем говорить об этом. Вы же не пойдете на меня завтра писать заявление? – напівжартома та цілком серйозно запитувала Саша.

- Ну, что Вы, Сашенька?! – хотів виправдатися Петро, відчуваючи, як йому бракує слів, аби пояснити свої почуття, - ну, простите меня, может быть, я задал глупый вопрос?..

- Ну, вот и отлично! Так Вы не хотите дальше слушать?

- Еще как хочу! Шурочка, Вы так интересно рассказываете, что я готов Вас слушать всю жизнь!

- Ну, тогда… А, давайте, мы с Вами отправимся в Музей Революции!

- Только – «за», - вдоволено, майже вигукнув Петро, ніжно стискаючи руку найкращої для нього дівчини в світі!

Петро з цікавістю розглядав експонати музею. З його обличчя було видно, що він серйозно вчитується у тексти-заклики, розглядає фотографії тих буремних років. Коли Петро вже вдосталь ознайомився з музеєм, він відгукнувся на пропозицію Олександри, залишити його.

- Ну, что понравился музей? – запитала дівчина свого супутника.

- Очень, - задоволено відповів Петро.

- Так вот этот музей раньше был домом инженера-строителя Ипатьева. Слышали такое выражение в народе «Ипатьевский дом?..»

- Да, вроде, пару раз слыхал, а что к чему – не знаю… - відверто зізнався Петро.

- В этом доме, - Саша, озирнулась довкола і, дещо знизила голос, - держали под арестом всех членов семьи последнего росийскогго императора Николая II… А потом, в ночь, с 16 на 17 июля 1918 года – всех расстреляли…

- Кого всех? – з напівокругленими очима від здивування, запитав Петро.

- Всех, - майже пошепки стала говорити Шура, - всех, Петенька, это значит всех: царя, царицу и их пятерых детей…

Петро не знав, що відповісти і лише понуро опустив очі.

- Шурочка, откуда Вы это все знаете? – лише наважився запитати.

- Да старожылы еще помнят об этом. Такое ведь не забывается…

- Так, может, врут они! Не могли революционеры так поступить, чтоб детей убить!

- Вот вся в том и беда, что могли… Они ведь, Петенька в Бога не верели и, стало быть, греха не боялись…

І, користуючись правом автора, забігаючи наперед, скажу, що згаданий Музей Революції, який почав своє існування у 1927 році на місці будинку інженера Іпатьєва, був знесений у 1975 році. І вже в іншому, нині нашому ХХI столітті у 2003 році, на тому місці, на (як називають місцеві) « Вознєсєнской горке», був збудований Храм-на–Крові. В знак пам’яті мученицької смерті імператорської сім’ї.


Зустрічі з Шурочко, як ніжно став називати свою кохану Петро, чекав, як найбільшого свята в суворому армійському житті. Він розпитував про її навчання в інституті і бідкався, що мав лише початкову сільську освіту. Але після армії – неодмінно вступить до сільськогосподарського вузу. Він зробить все, аби його розумничка Сашенька не соромилась його, аби пишалася ним! А вона якось так світло і лагідно дивилась своїми голубими оченятами, що він ладен був розчинити у тому погляді все своє життя, аби бути поруч з коханою. І не знали вони тоді, що це була остання мирна весна 1941 року, що зовсім поруч, на порозі стояла війна – найжахливіша в історії людства… На жаль, я майже нічого достеменно не знаю, як і де воював старший сержант Петро Поліщук. Знаю лише, що пройшов всю війну - від початку і до кінця. Кілька разів був важко поранений, мав видалене ребро, застуджені легені. Якось, переходячи болото, він з бійцями потрапив під обстріл ворога. Довелось, чимало часу простояти у воді… Думав тоді, що все – затягне болото, не вибратись живим… Вже прощався з життям: не дочекається його мама, його сестри, його маленькі племіннички… Вже марилось, що підходить босоніж його мати до похиленої хвіртки, жде, виглядає своїх діток… Старшого і середульшого вже немає – прийшли похоронки, наймолодшу сестричку – забрали на роботу до Німеччини, а він – гине в болоті… Мамо, прости… І десь у знепритомленій уяві, наче спалах, з’являється образ його коханої – Шурочки! Вона, ніби з небес, дивиться на нього своїми лагідними очима і простягає руки…

« Саша, Шуронько моя, спаси мене! Поможи, любов моя!.. Болото… Тягне… Шу-у-ра-а!..»

- Та не ори ти! - затуляючи долонею рот, зігнувся над обличчям його побратим.

- Де я? - блимаючи очима, напівпритомно запитував Петро.

- Тихо! Тут, на землі. Тільки мовчи, не зви Шуру, німці близько…

З обіду, коли вересневе сонце щедро кинуло свої промені на землю, скоцюрблені від ранішнього холоду води, хлопці-вояки підставляли сонцю свої оголені спині, сушили вщент мокрі чоботи і одяг. Обстріли з боку ворога, ніби стихли, але треба було дочекатись перших сумерків і рухатись далі лісом.

З тих пір пройшло майже 7 років. З них – 5 – на війні. Ціла вічність. Ціла вічність втрат мільйонів загиблих доньок і синів України… Ціла вічність втрат сплюндрованих і спалених міст і сіл України… Ціла вічність пам’яті осиротілих материнських, вдовиних і дитячих сліз…

Так, тоді у тій війні три народи України, Білорусі і Росії по-братньому воювали за свою землю проти фашистських загарбників. І основний удар у цій жахливій світовій війні прийняли на свої груди українці з білорусами, території яких були повністю окуповані фашистами. Це хто ж нині, під час агресії кремлівсько- рашистського карлика путлера тявкає, що, мовляв, другу світову війну виграли б і без участі України? Так от, путинські зомбі, знайте: Ми, нащадки своїх дідів і прадідів на відміну від вас, знаємо свою історію і любимо свою землю, рясно политою крівлею своїх дідів і прадідів, нікому її не віддамо. І ми не тільки помираємо, захищаючи рідну землю, а ми і вбиваємо за свою землю, свої родини і своїх дітей. Так боронили нашу святу, найродючішу у світі землю Русі-України, наші пращури і так захищаємо ми. Бо це на генетично-вічному рівні передається з покоління в покоління. А народ, який боронить свою, Богом дану йому землю – нездоланний і непереможний!

Отже, йшов 1947 рік. Повоєнне лихоліття, яке особливо важким тягарем лягало на плечі селян-колгоспників. По суті, це були білі раби на українських чорноземах. Бідні, напівголодні і голодні колгоспники не знали, що таке вихідні дні і, тим паче, що таке відпустка… Їх робочий день сягав по 12 і більше годин на добу! Особливо діставалося тим, до речі, жінкам, які працювали на фермі. Робочий день їх починався з 3-ї години ночі, незалежно від того чи це була літня пора, чи зимова.. Спочатку, до доїння корів, треба було наносити відрами з ставу чи криниці води, почистити у корівнику. А потім, з 5-ї ранку, починалося доїння: на одну доярку приходилося від 20 до 25 (!) корівок, яких вони доїли руками… Потім їх вигонили на пасовисько, а самі запрягали до мажари коней і їхали косити сіно для корів. Потім також вручну розносили ці корма своїм корівкам… І так з дня в день, з року в рік працювали наші прабабусі і бабусі у післявоєнних радянських колгоспах, годуючи міста і столиці вірних служителів обкомів і райкомів керуючої компартії. В той час партія теж «дбала» про своїх колгоспників: вони не отримували за свою каторжну працю ні копійки зарплатні – працювали за трудодні. Тобто, за кожен трудодень нараховували зерно, а потім вже в 50-х роках минулого століття, мали по 10 копійок на день від держави в кінці року.

Колгоспники у наддержаві СРСР - простий народ, який надлюдськими силами переміг фашизм, не мали ніякого права громадянина цієї країни-імперії Рад. Вони навіть не мали паспортів, бо їх, селян, аби закріпачити у селах, просто лишили цього права. І лише у 1975 році імперія «Совєтов» зробила милість для народу – почала видавати всім колгоспникам паспорти.

Звісно, що мені навіть важко уявити, як у той час молодий фронтовик Петро Олексійович керував колгоспом. Ясно одне: йому так само приходилось важко, як і багатьом іншим, адже партія доручила йому відповідальний трудовий фронт. Але молодість, помножена на ентузіазм і молодечий запал, допомагала долати всі труднощі. Особливого ж підйому і злету досягає серце, коли закохане. Сім довгих років пройшло, як Петро бачив свою Шурочку. Здається, там, на війні, не було жодного дня, коли б він, хоч на хвильку, не згадав своєї Шуроньки. Її, такі очікувані листи на фронт, він знав напам’ять і носив з собою біля грудей. І ось вже другий рік вони переписуються знову: він чекає листа з далекого Уралу, вона – жде вісточки від Петра з далекої України.« Сашенька, солнышко мое, здраствуй! Огромное спасибо тебе за письмо, я так всегда жду его. Извени, что немного задержался с ответом, очень много работы, иногда не успеваю. Шурочка, я не смогу к тебе приехать, колхоз – такая штука, что отсюда просто так не вырвешся. Но я очень по тебе соскучился и прошу – приезжай ко мне, в Украину. А то ведь я Урал уже видел, теперь посмотришь ты на Украину. У нас сейчас так красиво! Тепло, цветут сады! Правда, бедно. Война ведь все разрушила. Но, ничего, мы все заново, еще лучше отстроим! А если ко мне приедит моя любовь Шурочка – я еще совершу ни один подвиг! А насчет работы - не переживай, найдем. На этом буду заканчивать, спешу, чтобы сразу отдать почтальйону. Пиши. Очень жду ответа. Очень люблю и целую твои милые кудряшки, глазки, губки, ручки… Твой Петр Олексеевич (почти царь, как ты шутишь!)

Да! Надумаешь ехать, дай телеграмму, я встречу! Еще раз целую!»

Цей лист любові до коханої долатиме тиждень майже 3 тисячі кілометрів до уральського міста Свєрдловськ. Цей лист, наче сонце загадкової і сонячної України, зігріє серце закоханої уралчаночки. І вона не забариться з відповіддю – напише йому – коханому також гарного і світлого листа.

«Здравствуй, любимый Петенька! Получила от тебя письмо – обрадовалась! Я конечно не против к тебе приехать, хотя это очень далеко. Ну ничего, думаю, доеду, не маленькая. Только вот моя мама плачет, не хочет, чтобы я от нее уезжала. Я не знаю, что мне делать? Очень жалко маму и тебя хочу видеть. Но, ладно, все-таки приеду, посмотрю на твою Украину. Буду ехать – дам телеграму. Так что, Петр Алексеевич (хоть не царь, да преседатель колхоза) готовтесь встечать председательшу! До встречи! Твоя Шура».

Був вже пізній серпневий вечір. Ставкові жаби за вікном так зачали свою пісню, що заважали прислухатися чи не скрипнули ще вхідні двері, чи не йдуть ще гості. Мама з цьоцьою (так там називали тітку) та бабунею порали біля печі та столу. Ніздрі смачно лоскотали зварені вареники з вишнями, в гладущику мліла картопля в кислому молоці і, навіть, пляшечка з солодкою вишнівкою теж стояла напоготові.. Чекаючи на гостю, жінки зав’язалися в хустинки та наділи білі фартушки, привезені тіткою Зосею з «Германії». Лідуся вже давно не бачила своїх такими радісними і все виглядала та зиркала із-за припічку. Ой, і як же було добре там: теплінь глини так гріла непосидюче місце, що хтілося лягти і просто лежачи вигрівали все тіло з кісточками. Але ж ні – так можна пропустити тьотю Шуру… І яка ж то вона?.. Лідуся мимоволі згадала про свої листи, які вона писала тьоті Щурі. В тих по-наївному дитячих листах, вона справно виводячи свої каракулі «першокласки», намагалася якомога більше похвалитися тьоті Шурі, як вона вчиться в школі і як її хвалить вчителька.

Ще промайнула якась мить - і враз рипнули двері! Жінки кинулись назустріч довгоочікуваним гостям. Ліда й собі з сестричкою скочили з припічка, аж хляпнули босими ногами на чисто підметену глиняну долівку.

«Добрий вечер!» - наче ранкове сонце першою усміхнено привіталася струнка, миловидна дівчина.

«Доброго вечора, доню!» - з невимовною радістю в очах вітала бабуня Люба майбутню невісточку, ніжно поцілувавши її обличчя. Потім її привітали сестри і запросили брата з дівчиною до столу. Але Шурочка, поставивши чемодан, щось почала звідти діставати і по-черзі вручати свої скромні подаруночки.

«Девочки, а это вам ленточки в косички!» - і дівчатка дякуючи з радістю прийняли подарунки з рук молодої тьоті Шури. Вони зраділи ще й тому, що мама їм дозволила сидіти за столом і вони могли на всі очі роздивлятися «нєвєсту» дядька Петра. І як же вона їм сподобалась! Кругленьке, біле личенько, туга коса пишним колоском закладена навколо голівки над якою в’ються кучері, а посміхається, то ямочки видно і вся така мила-мила… Ось завтра будуть хвастати у школі своїми барвистими стрічками в горошок. Хай знають і заздрять їм всі – до них приїхала тьотя Шура з Уралу!

Наступного дня, коли перші сонячні промені торкнулися вузьких шибок сільської хати, Петро прокинувся рано-вранці, за виробленою роками звичкою. Але цього разу так не хотілося вставати, адже біля нього досипала ще міцним сном натомлена далекою дорогою його Шурочка. Він ніжно, аби не збудити кохану, ледь торкнувся її вуст і тихенько, майже навшпиньках почав збиратися на роботу.

«Доброе утро, Марфа Алексеевна! Ой, я наверное, заспала и Петя уже ушел…»

«Доброго ранку і сон добрий зранку!» - радісно жартувала Марфа, проціджуючи у гладущик щойно видоєне молоко.

«Ой, как пахнет парное молоко!» - якось по-дитячому дивувалась Шурочка.

« Так я наллю Вам, будете пити Шура?»

«Ну, конечно же, - сплеснула в долоні Саша, - мне, кажется, что я 100 лет не пила парного молока!»

І вона пила його дуже кумедно, наче мала дитина, смакуючи і раз по раз облизуючи свої пухкі, рожеві губки.

Так само вона смакувала зварену в горщику у печі пшоняну кашу. Адже це для неї було знову відкриття: справжня піч, живий вогонь, зомліла каша на молоці…

«Ну и накормили вы меня, Марфа! А тепер, скажите, что я могу вам помочь по хазяйству?»

«Та яке ще вам хазяйство? Ви з дороги –спочиньте поки Петро на обід прийде» - доброзичливо радила майбутня братова.

«Нет-нет, вы только не думайте, что я белоручка. Я многое могу и умею. Вот дайте мне работу и сами увидите»

«Та не спіши, Шура. Хватить і тобі роботи. От завтра почнемо копати картоплю…»

За спогадами, того повоєнного року був гарний врожай картоплі. Біла та рожева бульба вилискувала своєю щедрістю серед українського чорнозему, який дивував своєю родючістю уралчанку. Але ще більше дивувала сама Шурочка: як бралася копати, то копала так, що за нею не встигали вибирати. А взялася збирати – не встигали копати…

«Де ж Ви, наша городська помічниця, так навчилась робити біля землі? – не втримали свого приємного подиву сестри Петра.

«Да у меня бабушука в деревне раньше жила. А потом, когда война началась, пришлось многому научиться: работала на заводе, шила валенки на фронт… А после войны этих два года доучивалась»

Город, де працювала Саша, виходив де берегу річки Ікопоть. І, звісно ж, повз їхнього городу проходило чимало сільських жінок, аби попрати білизну чи просто скупатись, адже вода тоді була чиста і життєдайна. І кожна з них з цікавістю хотіла розгледіти нетутешню «нєвєсту» сільського голови. Майже кожна намагалася якось зачепити працюючих жінок, аби викликати на розмову, аби дізнатися щось більше своєї сусідки… Хтось з них просто вітався, хтось намагався жартувати… Але всі, як одна так і зиркали на симпатичну уралчаночку, на її неабияку вправність у роботі.

«Бачила?.. – перешіптувались між собою жінки, - яка гарна буде у нашого Петра жінка!»

«Гарна, то гарна, а яка ще й роботяща! Бачили, як вона, городська, бульбу копала – вибирати не встигали!» - додавала свій коментар інша.

«Це вже все – Насткі буде капець!.. Покине її Петро! Куди їй братися до цієї Шури – і гарна, і роботяща, а головне - грамотна вона, кажуть інститут закінчила…» - толкували між собою сільські жінки.

«Так їй і треба – цій Насткі! Гуляща вона! Он скільки мужиків до неї лазили! Байстрюка свого прижила і не знає від кого, а тут самого Петра їй закортіло»…

Не стояла осторонь цієї розмови і найліпша подруга Марфи – Маріка. Їй теж дуже подобався Петро, але через Настку (як не дивно, теж її подругу) вона не могла бути близькою улюбленому парубку. Якось, підібравши влучний момент, підійшла до Марфи і розповіла їй таємницю, про яку її розплескала Настка.

«Мартохо, - майже пошепки почала Маріка, - а йди щось тобі скажу». Маріка озирнулася довкола і, взявши свою подругу під руку, відвела її подалі від людських вух.

«Слухай, мені Настя позавчора «по-секрету» призналася, що знов поїла Петра…

«Ото ще «секрет» мені відкрила, - якось з байдужістю відповіла Марфа, - хіба ж я не знаю, що Настка сама п’є ті другим наливає?»

«Та ні, Мартохо, не все ти знаєш. Вона ж не простою горілкою поїть, а поробленою… Он позавчора сама мені хвалилася, що вже напоїла Петра… Мати ж її – Фекля – відьмака, от і робить все, аби приворожити Петра. Ось спитай його, чи пив він позавчора з темної пляшки, якою пригощала його Настка?» - і Маріка, звузивши свої зелені очі, пильно глянула на розгублений вираз обличчя Марфи.

«У-у-у, шльондра конторська!» - не таїли своєї неприязні жінки до аморального життя своєї землячки з сусіднього села..

«Ой, баби, не спішіть Петра женити, - втрутився у розмову чоловік поважного віку. Хіба забули, як Настка вмлівала, коли почула, що Петро поїхав на станцію зустрічати свою Шуру? Ой, боюсь я, що не відпустить його Настка, яка сидить біля нього в конторі. Та хіба ж тільки сидить – днює там і ночує. А мужик він і є мужик. Тим більше, коли баби роками не бачив. А тут – така коноза! До того ж, ви ж знаєте добре, хто в неї мати – відьма! Хіба ж забули, як Фелька Степана чарувала для своєї Христі? Моя жінка з того села і розказувала, що ще не світ, ні зоря, а відьма Фелька вже з криниці воду тягне… Моя якось підгледіла, що вона далі робить? А вона ж, відьмака, все до Степанового подвір’я підходить і якусь воду йому підливає… І що? Була у Стьопки дівка, хтів на ній женитись – так покинув, до її Христі почав ходити. І доходився – привів її в батьківську хату і став жити. І хто зна, як би те все скінчилося, якби його в армію не забрали. Там, видно, дурман з його вийшов, от він і написав батькам – мовляв, женіть відьмову дочку з хати – прийду з армії і женюсь на своїй Галії» - так гомоніло село навколо подій фронту особистого життя, де вже утворився вічно небезпечний трикутник біло-чорної любові.

«Петя, где ты был?»!

Серпневе сонце яскраво виходило з-за обрію над річкою. Його вранішні промені віддзеркалювались у хвилях водного плеса, які поволі котилися до берега. Перші гуси діда Івана вже поважно чалапали до водойми. Вони так голосно гелготіли, розпустивши свої білі крила, що той крик відлунював високо над водою і губився десь у молочному тумані, який все більше танув при сходженні сонця.

Босі ноги приємною прохолодою лоскотала шовковиста трава, виблискуючи діамантами роси. Босі ноги дітей бігли до річки, аби відігнати чужих гусей подалі від городу.

«А-ну-у, гги-ля!» - кричали біляві дівчатка, «озброївшись» прутиками проти поважних білокрилих гусів-лебедів. А вони, витягнувши свої довгі шиї, сюсюкали і пригрожували червоними дзьобами від яких білявки тікали зі своїми прутиками, зашпортуючись у великій луговій траві. Дзвінкій сміх Шурочки пролунав на березі Ікопоті і, можливо, десь навічно закарбувався у її водному царстві. Вона так щиро сміялася, як вміють сміятися лише діти, котрі радіють кожному прийдешньому дню життя.

«Тьотя Шура, а правда у нас тут гарно?» - гомоніли дівчатка, біжучи навстріч молодій «тьоті», яку вже встигли полюбити своїм дитячим серцем.

Саша, яка приїхала за тисячі кілометрів з величного Уралу, з міста, яке є серцем цього могутнього краю, стояла на березі річки і милувалася краєвидами глухого волинського села. Її любляче серце ладне було подолати всі перепони життя, аби бути поруч з коханим, якого так вірно і довго чекала. Її любові вистачало не лише на свого обранця, але й всю його родину. Уся її сутність випромінювала велику, безкорисливу і по-справжньому рідкісну любов до всього, що її оточувало. І, мабуть, земне довкілля, яке відчуває до себе любов – віддячує теж любов’ю, бо обдаровує і надихає людину жити і творити своє щастя на землі. Це і є, напевне, найбільше таїнство і закон життя.

«Шурочко, нам пора збиратися, - теплі руки Петра лагідно обійняли плечі нареченої. Я тобі сьогодні покажу один з найкращих палаців колишнього графа».

До Антонін добиралися колгоспними їздовими кіньми, які як транспортний засіб, належали голові колгоспу. Пара гнідих коників невисокої породи поволі котили бричку, де їхали закохані молодята. Їздовий, вправно керуючи кіньми, тільки скоса поглядав, як їх «голова» Петро, наче голуб воркував біля своєї голубки, а вона так щиро посміхалася, що здавалося навколо ставало більше щастя для всіх.

«Так, Вы, Петр Алексеевич, по-царски везете меня к Антонинам!.. Жаль только, что вместо кареты бричка…» - глузувала Шурочка

«А чем бричка плоха?! Скажи спасибо, что не телега, правда Омелян Іванович?!..» - так само жартома молодий голова звернувся до свого їздового.

«Е-е, ні, - не погодився дід Омелян, - як на мене, то найкраще – на возі: хоч сиди, хоч – лежи, а хоч і копу сіна вези!»

Так, з дружнім сміхом і жартами, вони під’їхали до колишнього районного центру. Вирішили спочатку дізнатися про роботу, зайти до суду. В канцелярії худорлява жінка в окулярах привітно зустріла молодят. Шурочка показала документи: диплом, трудову книжку, паспорт.

Проглянувши їх уважно жінка з канцелярії зайшла до голови суду і, домовившись про зустріч, покликала Олександру.

Сивочолий чоловік зустрів Шуру дещо з подивом. Він так само уважно проглядав її документи і, не втерпів, запитав: «А что же это Вас, Александра Васильевна, заставило покинуть Свердловск и приехать к нам в Антонины?»

«Любовь…» - з посмішкою і, якось по-дитячому знизивши плечима, відповіла Шура.

«Любовь?.. И кто же этот счастливчик?- наполягав все знати суддя, - Ви, Петро Олексійович? – звернув свій погляд на Петра. Так це Ви трохи обікрали Урал, забрали звідти таку красуню?»

Петро лиш задоволено посміхався і зігрівав своїм поглядом рум’яні щічки нареченої.

«То як Трохиме Даниловичу, берете на роботу Олександру, - наполягав знати Петро.

«Та хоч завтра приступайте до роботи!» - наче наказ пролунало рішення судді, - нам юриста, а тим більше адвоката – он, як треба! – підняв руки вгору над головою Трохим Данилович.

«Ну, завтра не получится, - посміхнулась Шура, а вот пока все улажу, возьму перевод через Москву, то где-то, через месяц приеду к вам» - відповіла серйозно, як і подобає юристу.

Антонінський палац приємно вразив своєю спорудою. Особливо пишно збудованою в’їздною брамою. Шурочка подумки уявляла, як сюди більше століття тому, приїжджала карета графа, заправлена, мабуть, вражаючої краси білими кіньми. А, можливо, граф сюди приїздив на автомобілі, адже ще за його наказом була збудована простора і розкішна будівля під гаражі, де тоді знаходилася районна рада.

Поруч з Антонінським палацом був висаджений парк, де колись зростали рідкісні і розкішні у своїй красі дерева. Лиш на кілька хвилин вони вирішили прогулятися парком, помилуватися його стежинами, на які щедро спадали промені сонця. У ті хвилини щастя Шурочці пригадалися їхні зустрічі у парку Свердловська. Тоді Петро їх зрідка призначав, коли отримував звільнення з військової частини. Але в той час він не міг дозволити собі зайвий раз її обійняти чи поцілувати, все боявся, що Шурочка піднесе свої чорні брівки і суворо спитає: «Петя, что ты себе позволяешь?» А він, зніяковівши, буде червоніти від сорому бажання…

«Петро Олексійович, - гукав їздовий дід Омелян, - пора їхати!»

«Що ж поробиш? Пора – так пора. Хвилини щастя збігають швидко, але залишають свій слід у серці назавжди» - з жалем розмірковував Петро.

Село після напруженого трудового дня просило спочинку: закінчувалося вечірнє доїння, корівки мирно жували кукурудзяний жом. Перші прохолодні сутінки лягали на білі хати-мазанки, у віконцях яких де-не-де жевріло світло від каганця чи гасової лампи. Натомлені важкою працею селяни у колгоспі і домашніми турботами вдома, із заходом сонця теж лягали спочивати. Зацвіркотали перші цвіркуни у травах. Своє нічне полювання з ухканням починали сови, а летючі миші шустали поміж дерев та кущів, ховаючись від їхніх круглих і великих очей.

Довгенько над паперами того вечора довелось засидітись голові колгоспу у конторі: майже півдня з Шурочкою було витрачено у райцентрі, потім - поля, ферма, нелегкі щоденні турботи, які вимагали знань і вмінь в питаннях агрономії та зоотехніки. Петро підкрутив гасову лампу і, поглянувши на годинник, подумки лаяв себе: так пізно, а Шуронька чекає його… Враз його думки перервав несамовитий скрип дверей за якими появилася … Настя.

«Що, Петро Олексійович, не чекав?» - з нахабною посмішкою і з червоними від сліз очима, сказала та, котру він найбільше боявся зустріти в ті дні.

«Настя, чого ти прийшла?» - вкрай розгублено запитав Петро.

«Чо-ого? А ти, буцімто, Петре не знаєш?» - вона злісно і хворобливо розсміялася і, скинувши хустку з оголених плечей, нахилилась до Петра.

«Та закрий ти свої папірці! Думаєш, як голова колгоспу то й витворяти все можеш?! А ось цією Насткою, - обхопивши свої повні груди руками, продовжувала майже кричати, - можна просто так, побавитись?! Ну, спасибі, Петя - погрався і покинув: нєвєста, бачиш, до нього приїхала…»

«Настя, перестань розводити істерику! Ти що – п’яна?» - суворо спитав Петро неочікувану гостю.

«П’яна, Петінька, п’яна…Через тебе... Все через тебе…» - Настя витираючи рясні сльози, ще більше рюмсала їх на змарнілому, та все-таки, вродливому обличчі. Своїми слізьми, наче павутиною, вона обплутувала розум чоловіка, який пізнавши солод її тіла, забув про потаємні ходи її серця.

«Настя, - опановував себе Петро, - ради бога прошу тебе – забирайся звідси!»

«Ой, диви, про бога він згадав!.. А-а… Комуніст! » - не припиняла свої істерики Настка, - а де ж твій бог був, коли ти, маючи таку заморську нєвєсту, ось тутечки спав зі мною?!» - і Настка з гриманням штовхнула двері у темну комірчину, яка служила і за комору, і за кімнату…

«Настя! – вже зі злістю крикнув Петро, - ти сама підеш чи тобі помогти?»

«А ти на мене не кричи, Петро Олексійовичу! Я ж тобі не городська краля, я за себе ще постояти можу! Так ти комуніст!?»

«Комуніст. І що?» - намагався спокійно говорити.

«А то, Петюня, що можуть тебе з партії поперти!» - Настка істерично-голосно зареготала і трохи, оговтавшись від хворобливої насолоди злістю, додала: «А хочеш свій партквиток на стіл покласти?»

«Настя, що ти мелеш?» - з гнівом, який вже переростав у злість, говорив Петро.

«А я, Петрусику, не мелю, а правду кажу: я ж не знала, що ти нєвєсту мав, а зі мною – спав! Я ж думала ти мене любиш і я твоя буду жінка. А тут – на тобі, як сніг на голову! Всеньке село тільки й те лепече – кине Петро Настку, кине! Бо до нього, бачте, яка цяця, аж з самого Уралу приїхала! А мені, що Петре – вішатись чи топитись йти?! Один мене піддурив і з дитиною кинув, і ти так зробити хочеш?!» - знову, викликаючи жалість, Настка схлипувала крізь сльози.

«Ти це про що хочеш сказати?» - з відчутним хвилюванням спитав Петро.

«А-а ти подумай: коли мужик з бабою спить в них, бачте, діти можуть бути… Чи ти мене на посміх виставити хочеш з животом!» - і Настка зсунула спідницю, оголивши свій по-жіночому округлий живіт.

«Настя! Ти, що ж, вирішила зловити мене на живця? Ти що мені тут кіно граєш? Ти думаєш, я зовсім дурний, щоб тобі зараз повірити? Чи ти хоч помниш з скількома ти спала?»

«Он, як ти заговорив…» - Настка знову намагалась давити на жалість, бо знала, що в Петра м’яке серце, і вже тихим, по-бабські жалібним голосом зачала мову.

«Ну, правда не свята, ходили мужики… Заміж, навіть, просили. Ну то й що? Я одинока, молода, от і завидки беруть бабів, наговорюють всяке. А чим вони кращі? Петре, ну, поглянь же ти на мене, чим не люба тобі стала? Це ж я – твоя Настя… І, схопивши руку Петра, приклала її до свого живота, - там твоя дитина… »

Петро хотів відштовхнути Настку, але вона, обхопивши його шию, п’явкою присмокталась до його губ…

Вже починало світати, коли Петро прокинувся від сильного головного болю. Він з острахом відсахнувся, коли побачив, що біля нього спала Настя. Прикрив її оголене тіло і охопивши від жаху голову руками, думав, що далі робити?..

«Шура! Що вона подумає?! Що ж я накоїв!» - глухий крик вирвався з грудей Петра.

Він з силою кілька разів штовханув Настю, намагаючись її розбудити і вигнати геть, але вона чи спала чи вдавала, що замертво спить.

«Настя, вставай!» - кричав Петро, несамовито трусив її за плечі і намагався підняти.

«Та не труси ти так, Петюня, дитя розтрусиш…» - і, солодко потягнувшись, Настка поволі натягувала спідницю, збирала свою товсту русу косу, яка розхристаною змією звивалася над пишно-повними звабливими грудьми.

«Хустку дай!» - попросила улесливо.

Петро кинув їй хустку, аби закрила свої безсоромно оголені груди і наказав, аби забиралася геть! Але Настка не дуже поспішала його слухати, хоча й не відмовлялася вже піти. Чому б і ні? Справа зроблена!

«Так, що Петрусь, подумай, перше чи варто кидати мене… Я ж і пожалітись можу… А потім, хіба ж тобі було погано зі мною цієї ночі?.. Хіба твоя кацапка здатна тебе любити краще?»

«Забирайся, відьмо!» - Петро майже силою виштовхнув Настю за двері і, забравши зі столу темну і вже порожню скляну пляшку, тицьнув до рук її господині. А вона у відповідь лише зареготала так, що той сміх тупим болем ще довго відлунював біля скронь.

Вже сонце високо піднімалося небом, коли Петро прийшов до своєї хати. Вхідні двері були не замкнені. «Мабуть, Шура чекала звечора, чекала всю ніч…» Від цих думок його охоплював жах, темніло в очах, мутніло в голові. Він легенько переступив поріг хати і зайшов до кімнати, де спала, звернувшись калачиком, мов дитина, його Шурочка. Вона, мабуть, заснувши під ранок, спала тихим і тривожним сном. Петро, присівши біля ліжка, хотів злегка торкнутися її кучерявого чубчика. Він ледве наблизив руку до голівки своєї коханої, як тіло її стрепенулося, затремтіли густі вії і вона прокинулася…

«Петя, где ты был?» - розгублено і стражденно запитала Саша.

Петру здалося, що земля у нього йде з-під ніг, що його серце хоче розірвати йому груди і йому забракло повітря, аби щось відповісти.

«Шурочка, любимая моя, прости меня, пришлось задержаться на работе,» - Петро, стоячи на колінах біля ліжка, гаряче цілував руки коханої, де ладен був сховати свій сором і гріх. А тут ще й старша сестра Марфа, як на той сором з’явилася і, кинувши нещадно-гнівний погляд на Петра, сказала, як відрізала: «Так, де ж був, як не у тієї смердючої Настки! Мабуть, знов поїла з темних пляшок!»

Петро ладен був провалитися крізь землю, аби його Шуронька не дізналась правди, аби про його зв’язок з сільською гультіпакою не знав ніхто. Та хіба ж в селі можна щось притаїти?

«Петя, но неужели ты работал всю ночь?» - намагалась спокійно прояснити ситуацію Саша.

«Шуронька, солнышко мое, не спрашивай меня сейчас ни о чем, я тебе все расскажу, немного позже. А сейчас ты должна знать, что ты у меня единственная и я тебя никому и ни за что на свете не отдам!» - Петро ніжно розціловував Шуру, то виправдовуючись, то присягаючись у коханні. А вона так тихо і спокійно прихилила його русяву голову до своїх грудей, де билося сполоханою пташкою її серденько і, здавалось, ладна була виправдати і захистити його від усього світу. Петру ж стало так тепло і затишно, ніби біля грудей самої матері, котра в дитинстві заспокоювала його, коли він плакав.

Настка-пастка

Потяг вистукував, наче у ритмі серця, свою залізно-монотонну музику дороги. Потяг мчав все далі й далі з України на Урал. За вікном то з’являлись, то зникали такі вже знайомі білі хати-мазанки у післявоєнних бідних і напівзруйнованих селах. У Саші від болю стискувалося серце, коли вона бачила напівроздягнених і напівголодних босих дітей і підлітків, які на станціях навипередки один в одного пропонували то гарячі качани, то солоні огірки, то пиріжки з капустою…

«Тьотінька, купіть гарячий пиріжок!» - пролепетала дівчинка років 9-10 з трохи старшим братиком, який тримав корзину в руках.

Саша поглянула на білий рушничок, яким охайно була накрита випічка і, спитавши про ціну, кинула кілька копійок в простягнуту дитячу руку. І хоч їй на далеку дорогу зготували «тормозок», але так чомусь стало шкода цих обездолених дітей… Їй в цю мить згадалися двійко дівчаток – племінниць Петра і вона так сподівалась, що і її майбутніх племінниць.

«Тьотя Шура, - питалися дівчатка, - а Ви ще приїдете до нас?..»

«Ну, конечно же приеду, мои девочки. Ведь мы же с вами договорились: когда подрастете, я помогу вам выучиться на юристов. Так ведь? » - і дівчатка у відповідь лише стверджувально хитали своїми білявими голівками.

Від цих спогадів Саша відчувала, як туга бриніла біля її серця і невимовним сумом стискала груди. В її очах стояли двійко білявок, які, наче янголятка, обійнявши її дівочу шию своїми рученятами, довго ще махали на прощання, аж доки її постать геть сховалася за шляхом…

Вона згадувала обличчя сестер і мами свого Петра. Їй здалося, що вони були сумними і тривожними. Так-так, саме чомусь тривожними. Особливо це було помітно по виразу великих карих очей його сестри Марфи. Вона турботливо збирала в дорогу Шурочку і, здається, приховано щоразу зітхала, а коли вже вийшли з двору, то непрохана сльоза видала її почуття.

І, зрештою, вона згадувала Петра… І ці спогади найбільше додавали її і радощів, і смутку. Чого було більше? Важко сказати. Здавалось, що відтепер її дівоче серце розривалося навпіл між Україною і Уралом, між коханням до Петра і між його дивною поведінкою, коли повернувся на світанні…

«Хто така Настя? Чому вона стала поміж нами? Що їй потрібно від Петра? І, що найбільше боліло, як він міг мати стосунки з цією, як казали в селі, жінкою легкої поведінки? Що це – примітивний післявоєнний голод на жінок чи відверта зрада?»

Такі думки ятрили серце і бентежили мозок. Адже вона, Шура, чекала його віддано усі сім років, навіть в думках не могла припустити, що поруч може бути інший… Усі ці роки й не минало дня, аби вона не згадувала про Петра. Будучи вірною комсомолкою, все-ж-таки, у скарбниці свого серця, подумки завжди молилася за Петра, аби повернувся живий. І він - повернувся! Її радості не було меж: скінчилася війна, залишився живим Петро – хіба могло бути більше щастя у житті?! Вона ніби жила і дихала ним, дивилася на світ його очима, сотні разів уявляла, як вони зустрінуться після війни…

Потяг ритмічно відстукував шляхи і кілометри. Потяг все далі і далі мчав з України на Урал. А в очах стояв він – Петро. Він, розцілувавши Шурочку на прощання, ще довго біг за потягом… Відлунюючи залізною ходою, потяг щоразу відходив все далі і далі…

Рідний Свердловськ зустрів Шуру невеликим дощем, який мілко накрапав на тротуари міста. Побачивши знайомі з дитинства вулиці і будівлі, Саша, наче в ту мить скинула тягар з серця, а думка про швидку зустріч з мамою вдома геть розвіяла її смуток.

«Эх, дороги... Пыль да туман, холода, тревоги да степной бурьян. Край сосновый, солнце встает. У крыльца родного мать сыночка ждет» - з міського гучномовця лунала популярна мелодія і до щему зігріла серце мандрівниці, яка повернулася додому.

«Доченька! Приехала, цветочек мой!» - мама розкинувши руки для обіймів, наче крильми, пригорнула доню до своїх грудей.

«Мамочка, а я тебе гостинца с Украины привезла» - щасливо повідомила Шурочка, дістаючи скибку домашнього хліба і пару домашніх пиріжків.

Саша, з апетитом наминаючи мамин смачний борщ, нашвидкуруч розповідала про свої враження від поїздки. Не зважаючи на бідність післявоєнного лихоліття, їй сподобалась Україна своєю пишною природою, своїм щедрим сонцем, своїми працьовитими людьми. Особливо її вразила земля чорнозему.

«Представляешь, мама, копаешь землю – сплошной чорнозем. Такого еще не видела. Богатая земля. И красивая» - передавала свої враження про Україну.

«Да, знаю я, дочура: ведь наша бабушка Дарья – родом была с Украины».

«Как?.. А почему ты мне никогда не говорила об этом?» - здивувалась Саша, випустивши ложку з рук.

«Да как-то, предлога не было, вроди бы…» - дещо ніяковіючи випрадовувалась мама.

«Почему же не было? А Петя… »

«Ну вот, может быть, потому и понравился мне твой Петя!, - намагалась жартувати мама. Да и сосланы они были сюда после революции, а об этом раньше не говорили, сама понимаешь…»

«Ах, вот оно в чем дело! Я то думаю, что меня там все так полюбили: и сестры Петра, и его мама, а его две белокурые племяшки так вообще влюбились в «тетю Шуру»!» - і Саша, зробивши кумедну гримасу, зі сміхом підняла своє кругленьке личко вгору.

Мама з донькою дружньо розсміялися, як тільки можуть сміятися щирі і рідні люди.

«Доча, ну а Петя –то твой как, не розлюбил тебя?»

«Петя… Петя не разлюбил, да… как же это сказать… » - не могла втаїти правди, а від того здалася ще більш розгубленою Саша.

«Что значит «да…»? Ану-ка, доченька рассказывай… Что- то на лице у тебя написано неладное…» - захвилювалася мати.

«Ой, мам, не хочу я об этом сейчас говорить… Пусть немного времени пройдет» - намагалась відійти від розмови Саша.

«Нет, доченька, чует мое серце, что-то ты таишь. Расскажи: оно со стороны, бывает, матери виднее»

«Да не знаю я, мам, как об этом сказать! Сама мучаюсь всю дорогу, сама не пойму все до конца».

«Расскажи как есть: ведь рано или поздно все откроется» - наполягала мама.

«Ну, вообщем, времени прошло много с тех пор, как мы виделись. А тем более война, где время течет, наверне, совсем по-другому. Я не берусь осуждать Петра, но у него, как же это сказать…» - Шура хотіла підібрати потрібні слова.

«Не мучайся, я все поняла: баба у него завелась! Ведь так же?» - винесла свій вердикт Зоя Олександрівна.

Саша, наморщив лоба, над яким кучерявився непослушний чубчик, намагалась якось оправдати сказану, як відрізану, голу правду життя. Якусь мить вона відчула, як гарячою хвилькою била кров біля скронь, вона щось не так сказала і навіщо?

«Мама, ты только ничего плохого о Пете не думай. Я и сама точно не знаю. Мне так его сестра об этом намекнула. А Петя, он не виноват, эта женщина.., она сама, она, говорят, гулящая…»

Після цих слів у повітрі, немов важкою ношею, зависла тиша. Зоя Олександрівна, спрямувавши свій материнський погляд у далечінь, ніби намагалася розгледіти там будучину своєї кровинки. Поміркувавши ще якусь мить, мама озвучила свої думки:

«Вот, что доченька я тебе скажу: в жизни однобокая вина бывает редко, а так у нее всегда две грани. Если она непутевая, то зачем же твой Петенька-петушок с ней связался? Ведь есть такая поговорка: с кем поведешься – того наберешься. И если бы твой Петя любил тебя по-настоящему, то разве смог бы иметь дело с какой-то гулящей девкой?»

«Мама, но ведь ты же понимаешь, что мужчины они другие, они не могут долго без женщин жить… »

«Не ищи этому оправдание, не говори о биологии, ибо высокая и чистая любов все преодолевает и все терпит…»

«… и все прощает…» - підхватила Саша майже цитату з Біблії.

«Не знаю доча, может по-христиански и нужно все прощать, но вот как женщине… Не знаю можно ли… Но тебе решать, это твоя жизнь. А я свои мысли сказала и тревожно мне за тебя».

Тим часом, в глибинці глухого села в далекій Україні, Настка не гаяла зручного моменту ще раз наблизитись до Петра. Вона добре знала, що не рівня «заморській нєвєсті», як називала Сашу. Але мала інший «козир» - нахабство помножене на приворотні напої своєї відьми-матері. А тут така оказія - від’їхала його «краля», тому Настка почала шалено подумки плести павутинну сітку своїх темних дій.

І весь трагізм був у тому, що ця порочна павутина таки дала свої гнилі плоди. Настка всіма неправдами намагалася перейти дорогу Шурочці. Крок за кроком вона розпалювала у свого обранця Петра ницу тілесну хтивість, затуманювала горілкою його сумління, вела його у прірву вседозволеності і розпусти. Рідні бачили, що Настка коїть з їхнім сином і братом щось дуже лихе, але Петро не зважав на їхню тривогу за його долю.

«Петре, - зверталася до нього старша сестра Марфа, - ну, хіба ти не бачиш, що Настка тебе чимось напуває?»

«Та ну що ти слухаєш всякі «бабушкині сказки»», - лиш відговорювався Петро.

«Які ж це казки, Петро, - намагалася довести свою правоту Марфа, - От я, навіть, знаю з якої ти пляшки пив вчора: ти пив з темної півлітрової пляшки» .

«Ну пив. І що з того!»

«А то, Петре, що ти вже напився. Тепер Настка – твоя рідна!,»

«Не приезжай! У меня есть жена…»

Ранкові промені сонця лагідно торкнулися вродливого обличчя Шурочки. Вона, ще по-дитячому прицмокнувши, досипала свої лічені хвилинки по-молодечому солодкого сну. Десь дзичала муха і своєю набридливою піснею проганяла вранішній сон.

«Сашенька, просыпайся!» - рідний голос мами додавав наснаги до життя у майбутньому дні.

На кухні дбайлива матуся готувала сніданок для доні. Апетитні пахощі лоскотали ніздрі і ураз ставало так тепло і затишно, наче всі турботи і образи, які трапляються в житті, здаються зовсім не значимими.

«Как с тобой хорошо, мама – притулилася Шура до її теплого обличчя, - Только зачем же ты так много наготовила?» – смакуючи пельменю зауважувала не без задоволення кучерявка.

Тужливі очі матері спостерігали, як збирала свої речі донька. Збирала в дорогу. Далеку дорогу до України. Тяжко було на серці матері – не хотіла вона, аби її єдина дитина покидала батьківське гніздо. І, можливо, Зоя Олександрівна, ніколи б не погодилася на переїзд доньки, але лиш єдина думка втішала: її донька поїде на історичну батьківщину своїх предків по материнській лінії. Адже її мати – Дарина Іванівна - була українкою. В дитинстві Зоя часто чула, як мати співала українських пісень. Тоді їй здавалося, що ніхто на світі так гарно не співав, як її мама.

«Ой на горі дощ іде, а в долині сонце. Ой прийди-прийди, милий під моє віконце. Ой на горі дощ іде, скоро перестане. Ой, прийди-прийди, милий, як вечір настане…»

Якось вона її запитала: «Мама, ты так красиво поешь! Только вроде бы все понятно, но не совсем… Зоя добре запам’ятала, як мама посміхнулася и сказала: «Зоя-зая – подрастешь и я расскажу тебе про Украину, откуда родом твоя бабушка и где я родилась. Но моих родителей оттуда выслали…»

«Как выслали, как посылку – з дитячою наївністю допитувалася Зоя. І вона запам’ятала, як гірка посмішка світлою тінню ковзнула обличчям матері і вона, прихиливши її голівку до грудей, сказала: «Когда ты вырастешь, я скоплю денег и мы поедем в Украину. А если вдвоем не получиться – поедишь ты – поклонишся земле нашей… »

«Как? Вот так поклониться?» – і дитина кумедно приклавши обидві руки до грудей, низько зігнула голівку до пояса…

Ця картинка з далекого дитинства яскраво постала у її пам’яті. Тугою щеміло серце. Вона так і не змогла здійснити ані материнську, ані свою мрію – поїхати в Україну. І лише тепер, коли її донька збиралася вдруге в Україну, вона заспокоювала себе думкою про те, що відтепер вона, нарешті, здійснить свою давню мрію – поїде в Україну, до доньки. Хоча серце матері все одно сполохано билося при думці, що її доня їде від неї так далеко…

Саша відчула хвилювання матері і намагалася її заспокоїти, хоча і в самої на серці було неспокійно. Її шкода було покидати матусю, свого дядька Андрія, своїх друзів, колег по роботі. Їй страшнувато було розраховуватися з роботи, брати переведення через Москву. Але її справжнє кохання брало верхи над усіма проблемами, які могли чекати її в житті. Вона ретельно збирала речі в дорогу. За порадою матері - замовила контейнер для речей, які стануть необхідними у новій хаті її майбутнього чоловіка – голови колгоспу.

«Мам, ну не рви хоть ты мне сердце!» – Саша притулила заплакане обличчя матері до грудей.

«Прости, Сашенька… Ну, ничего не могу с собой поделать – как подумаю, что ты от меня уезжаешь – так и сердце, словно разрываеться…»

«Мама, ну мы же договорились, что, как только я устроюсь – ты переедишь к нам и мы будем вместе жить. В доме – всем места хватит»

«Ой, доча, не знаю… А как же могилы отца, бабушки с дедушкой?... Вся жизнь прожита здесь – на Урале. Хотя, ты права: нельзя дорожку слезой мочить. Пусть тебе будет удача!»

Жовтнева осінь в Уралі вже віяла прохолодою і здавалося накочувала сірі пухнасті хмари десь з-за гір уральського хребта. Того дня перед від’їздом рано-вранці знову сіяв густий дощ. І тихий шум дощу навіював казку-сон, яку в дитинстві часто розповідав її дідусь.

«Ну, что Данилушка, пришел?.. – спросила Медной горы Хозяйка. А Данило то ее сразу и признал по красоте да по платью малахитову. А она ему и говорит: не вышла, мол, у тебя твоя дурман-чаша? А он ей: не вышла. А она ему говорит: а ты, мол, не вешай голову-то. Мол, будет тебе камень по мыслям твоим. А он ей: мол, не могу больше, измаялся весь. Покажи каменный цветок. А она говорит, мол, показать- то просто, да потом жалеть будешь. Он и спрашивает, что, мол, не отпустиш из горы?

А Хазяйка –то засмелась, аж смех ее в горах слышно стало, да говорит ему: зачем не отпущу? Мол, дорога открыта, да только ко мне же ворочаються. Да Данило, свое заладил: покажи да покажи чашу!

Хозяйка-то Медной Горы его еще уговаривала: мол, жалеть будеш еще, увидев чашу… А потом ему и про невесту напомнила: мол, девка в тебе души не чает, а ты на сторону глядиш…» И стала «Хазяйка Медной горы»… сміятися і приказувати: мовляв, зробив свій вибір Данилко… Ой і принесе тобі ця чаша горе… І став пити, вона впізнала ураз в обличчі казкового героя, свого Петра… Її Петро пив з цієї чаші…

Саша прокинулась від дивного сну. Вона не дуже вірила снам, але цей, якийсь особливий, чомусь її стривожив душу.

«Петя! Почему он мне так приснился?», - подумки міркувала Шура і її хвилювання гарячою хвилькою тиснуло у скронях дивним болем.

Мама і дядько Андрій проводжали Сашу на вокзал. І хоч дощ вже майже скінчився, але небо було похмурим і сонце лише деінде проблискувало з-за хмар. Дядько Андрій намагався жартувати, аби якось розрядити тривогу, що була у серці кожного, але настрій, все-таки, був далекий від радості.

«Шура, а что ж мне Алешке сказать, коль узнает, что ты уехала? Парень за тобой-то побивается...» - допитувався дядько Петро свою «племяшу», яку теж, у свій час, намагався відмовити їхати з дому.

«До поезда осталось меньше часа, - Саша поглянула на годинник і раптом згадала, що мала зайти ще на поштамп.

«Ой, я чуть не забыла: надо зайти на почту, может от Пети письмо пришло. Может, я ему телеграму дам, что выезжаю. Я мигом, тут недалеко» - і Саша, майже підбігцем, пішла до поштампу.

На пошті, як на зло, було чимало людей, але в черзі Саша не могла стояти довго. Вона чемно попросила жіночку, яка стояла першою і виводила свої каракулі на бланку: «Простите, пожайлуста, но у меня билет на поезд, мне только спросить о письмах…»

«Ну вот еще чиво, - випучила пухкі губи дамочка, - тут, между прочим, очередь!»

«Я понимаю, но у меня мало времени. У меня вот билет» - и Саша показала квиток невдоволеній дамі.

«Девушка, - змилувалась працівниця поштампу, - «подойдите к окну и назовитесь»

«Шестакова Алексанра Васильевна…»

«Так, писем нет, а вот есть телеграмма» - і касирша простягнула через вікно бланк…

Шура поквапливо взяла до рук і – не повірила своїм очам: «Не приезжай! У меня есть жена…»

Вона вмить почула, як кров гарячою хвилею вдарила біля скронь, потім її гарячий ком підкотився до серця і воно, наче стало розриватися від пронизливого болю… Спочатку вона нічого не могла зрозуміти, через деяку мить її охопив такий відчай, що хотілося закричати на увесь світ! Її мозок відмовлявся вірити у прочитане… Хотілося поглянути у вічі Петра і запитати: «Що це означає?!»

Олександра, похитуючись, наче у дурному сні, йшла до вокзалу… Їй здавалося, що вона не чує, як ноги торкаються землі… Все навкруг стало крутитися і метушня вокзалу лише підсилювала хаос і розпач її чуття.

«Шурочка, что случилось? На тебе лица нет!» - сполошилася мама.

Але Саша мовчала і лише тремтячою рукою подала бланк.

«Что это? Что за телеграмма!?» - і мама прочитала зміст…

«Господи! Чуяло мое сердце!.. Будь проклят тот день, когда ты узнала этого Иуду-Петра!.. » - почувши причитання, дядько Адрій прибіг на крик своєї сестри.

Той пронизливий крик жіночого серця довгим відлунням безмежності завдав пекучого болю за тисячі кілометрів від Уралу. Там, отримавши листа від поштарки і, впізнавши знайомий почерк Шуроньки, Марфа, нашвидкуруч відкривши, стала читати: «Здраствуйте, Марфа! Очень больно и трудно мне писать это письмо. Но я должна написать Вам. Я до сих пор не могу понять, что произошло? Почему Петр поступил со мною так? Мой рассудок отказывается верить в то, что Петя так подло меня предал. Я все сделала так, как мы договорились с Петром: рассчиталась с работы, взяла перевод через Москву, спродалась, оставив только необходимые мне вещи, для которых был заказан контейнер. На вокзале решила зайти на почту, чтобы узнать не было ли писем от Пети? И вот там я получила телеграму: «Не приезжай. У меня есть жена». Может, Петр все же объяснит, что случилось? Хотя, конечно, я догадываюсь в чем кроется причина… Ну, что ж, Бог ему судья. А Вам, Марфа, я хочу еще раз сказать спасибо за теплый прием. Вы – прекрасная женщина. Передавайте привет от меня своим девочкам, своей маме и сестре. Я долго буду помнить о Вас. Ваша Шура».

Поруч з цим листом був ще один. Це був лист-прокляття, адресований Насті.

«Это письмо тебе – розлучнице на земле двух любящих сердец. Любовь создал Творец, а мрак ее погубил и серце любящее убил. И я проклинаю тебя! Ты женщина подлая! Я проклинаю тот день и час, когда розлучила ты нас. Я проклинаю твои все дни, украденные у моей любви. Но прийдет тот день и час, когда ты исчезнеш с земли, как исчезает роса на сонце …»

Великі карі очі Марфи вмить наповнились слізьми… Вона, відчувши біль у серці, жадібно ковтала повітря. У темному мерехтінні зірок, жінка похилилася додолу…

«Доцю, доцінько…» - перелякано заметушилася мати біля доньки

«Зося, щось з Марфою зробилося!» - кликала на допомогу молодшу доньку.

Мати з сестрою легенько піднявши Марфу, поволі приводили її до чуття. Жінка, відчувши рясно скраплене водою своє обличчя, прийшла до тями.

«Тобі з серцем погано?» – допитувалась мати.

«Це письмо…» - ледь видавила з себе слова Марфа.

«Яке письмо?, - нічого не розуміючи, допитувались два рідні людини. Від кого?»

«Від Шури…» - з приглушеним болем відказала Марфа.

Зося взяла листа до рук і перше, що помітила, деякі його букви у рядках, були розпливчасті від сліз. Вона торкнулася паперу і відчула, що ті місця ще були вологими. Отже, це були сльози сестри… Коли молодша сестра Петра дочитала листа, її лице, наче на якусь мить скам’яніло… Вона не могла зрозуміти, як її брат, якого вони всі так любили, міг таке вчинити? Зося довго роздумувала і вирішила дочекатися Петра. Вона хотіла, поглянувши йому в очі спитати, що він накоїв?

До пізнього вечора чекали вдома Петра. Білявки Ліда з Женьою бачили, як їхня бабуня Люба, схилившись біля печі, тихенько схлипуючи, втирала рясні сльози, які котилися з її сірих очей. Усі жінки були приголомшені жорстоким вчинком свого Петра.

Але марно чекали, бо Петро з’явився лише на другий день. Він, нічого не знаючи про листа, як завше, привітався з ріднею.

«Петро, що ж ти накоїв? – залементувала мати. Сину, ти ж зробив великий гріх! Ти ж так обідив чужу дитину! Ой, Боже, ти ж понесеш велике покарання!..» – плачучи і докоряючи зустріла свого сина мати.

«Мамо, що Ви таке говорите? Яке покарання? За що?» - сполохано допитувався Петро.

«Як за що!? За Шурочку! Що ти наробив? Нащо ти так її підманув?»

«Почекайте, мамо, я нічого не можу втямити: кого я обманув?»

« Марфа, покажи йому письмо…» - зболеним голосом говорила мати.

« Не чекала я, братику, від тебе такого… Видно твоя смердюха Настка відібрала в тебе і клепку, і серце… Читай…»

Петро повільно розгортав лист і його руки стали помітно дрижати… Якусь мить, він пробувши у задумі, мовчки склав лист у кишеню і вийшов з хати.

«Ти куди, сину?» - сполохано на поріг вибігла у слід мати.

«На роботу пора, - буркнув Петро. Але, обернувшись, підійшов до матері і сказав: «Мамо, якщо Ви мені ще вірите, то знайте – ніякої телеграми я не посилав… »

У задумі Настя, навіть, не помітила, як до контори зайшла баба Ганя. Ще зовсім нестара за роками, але змучена колгоспною працею і власним горем втрати своїх двох синів і чоловіка на війні, вона завчасно постаріла. І лише глибокі сірі очі на її змарнілому обличчі, інколи світилися теплінню в знак подяки людям, які допомагали їй виживати серед буднів важкого селянського життя.

«Добрий день, Настя, - привіталася баба Ганя першою, - є голова?»

«Є!, - і, зробивши поважну гримасу, Настка витягнула шию так, ніби носом збиралася зачепити саме небо. А ось моя голова чим гірша?» – зареготала Настка.

«Ну ти мені тут кіно не показуй, - невдоволено відказала вдова, - мені Петра треба, а не тебе!»

«Ой, та чи вже пошутить не можна. Нема Петра Олексійовича, десь зранку поїхав в поле. А що у вас до нього?»

«Підвода мені треба, підвести на зиму дров і торфу» - бідкалася жінка. Ну, які там дрова: так натягнула поліняк і сучків усяких, наскладала цілу гору, а сили вже нема у рядні на плечах перенести… То, може б, хоч на трохи, дав підводу, аби…

І враз на порозі сільської контори, стали чутні по-парубоцькому упевнені кроки Петра.

«А от і наш голова, - улесливо посміхнулася обліковець, - Петро Олексійович, а тут вас вже чекають…»

Петро, кинувши гнівно-грізний погляд на Настю, привітався з вдовою. Баба Ганя, помітивши , що голова, як-то кажуть, не в дусі, вже й не знала бідолашна, чи зачинати розмову? Але, коли погляд Петра зупинився на обличчі жінки, він враз став таким, яким вона його знала – добродушним і співчутливим. Залишившись задоволеною за розуміння її вдовиних проблем, баба Ганя, ледь переступивши поріг контори, зачула, як ще мить тому лагідний голос Петра, змінився знову на грізний:

«Настя, - тобі хто дав право бити телеграму?» - прокричав Петро так, що від цікавості, баба Ганя завмерла на півдорозі…

«Яку телеграму?», - хотіла, як завжди, вислизнути від правди Настя.

«Шурі телеграму!» - з небаченою люттю кричав молодий голова.

«А он ти про що», - обдумуючи свої словесні викрутаси, Настка потирала лоба і десь далеко блукала своїм поглядом так, наче нишпорила злодійкуватими руками у чужій кишені.

«Телеграми ти шлеш, де сама себе називаєш моєю жінкою і, кажуть, поїш ти мене чимось.. Це правда?» - не вщухав у гніві Петро.

І тут Настка, зобачивши, що їй пахне не переливками, вдалася до свого природного нахабства і, наче у шахматній грі, продумавши наперед свої ходи-викрутаси, вдалася до ходу конем: все визнала і виправдала свої вчинки.

«Так, Петрусику, давала телеграму. А то й що? Хіба ж на моєму місці хтось зробив інакше? А ну, згадай, відколи твоя кралечка поїхала, скільки ночей провів зі мною? То ти що хочеш зі мною спати, а на ній женитися? Так не буде! А пою я тебе, Петюня, щоб ти мене краще любив… І хватить вже сваритися, краще приголуб свою Настю… »

Баба Ганя, яка мимоволі стала свідком тієї розмови, вийшовши навшпиньках з контори, чимдуж пішла розносити по селу звістку – а таке поїть Настка Петра!
За вікном вже була зимова завірюха… Холодний грудневий вітер роздмухував перший сніг і розмальовував чудернацькими візерунками маленькі вікна сільської хати. Бабуня Люба поралася біля печі: враз-у-раз підкладала коровʼячі переїдки, які миттєво спалахували у полумʼї вогню. Тому біля печі потрібно було майже постійно сидіти, аби підтримувати горіння. Такого поняття, як дрова тоді селяни майже не знали. За дрова їм служили відходи від годувальниці корівки – переїди або, якби нині сказали – натурпродукт життєдіяльності. Його селяни називали торфом. Цей, так званий торф, був саморобним. Тобто, до коровʼячих кізяків домішували соломи і висушували на літньому сонці. Такі «дрова» доводилось заготовлювати людям на селі, як під час війни, так і ще довго після неї. А розпалити, до речі, теж було не так легко. В той час селяни не мали, навіть, сірників… Розпалювали за допомогою двох камінців і природної вати між ними. Технологія видобутку вогню зводилась до того, що люди брали два камінчики, між ними вставляли вже згадану природну вату, за яку слугувала біла серцевина очерету і, з силою вдаряючи камінець об камінець – виникала іскра, а від неї загорялася вата… Був ще інший спосіб видобутку вогню – за допомогою кресала. Задля цього потрібно було на березі водойми знайти шматочок кремнію і зробити, а вірніше, витесати з нього кресало. Потім цим кресалом били по камінцю, на якій з природної трубочки підкладали ватку і, таким чином, викрешували життєдайний вогонь.

Тобто, елементарні нині речі – розпалити і зготувати їжу, в той час у закріпачених в колгоспах наших предків, забирали чимало зусиль і метикування. І в таких надважких, а в багатьох випадках надлюдських умовах життя, вони умудрялися не тільки виживати, але й жити і радіти життю. Свою радість вони виливали у пісні, які звучали, коли йшли вечором з поля…

Тихесенький вечір на землю спадає,

І сонце сідає в темнесенький гай.

Ой сонечко ясне, невже ж ти втомилось,

Чи ти розгнівилось? Іще не лягай!

Свій піднесений стан душі вони викладали у мереживі вишивки, якою прикрашали свій святковий одяг, свої рушники на іконах і портретах своїх батьків... І, мабуть, наші предки були б дуже здивовані, якби почули про теперішні депресії у людей. Напевне, вони би просто не зрозуміли наше покоління і не змогли би дати відповідь: чому люди, які мають все необхідне для життя, впадають у глибокий відчай і втрачають до нього інтерес? Наші предки були істинно віруючі люди і знали, що зневіра у житті – це великий гріх. Адже, впадаючи у розпач людина перестає жити повнокровним життям і допускає до себе усілякі згубні думки. Наші предки, мабуть, погодились би з думкою, що модне слово «депресняк» виникає, в першу чергу, від перенасичення і споживацького ставлення до життя. Наші предки починали день з молитви і молитвою його закінчували. Дякували за кухлик чистої води та кожен шматок хліба на столі. І хоч жили в хатах-мазанках під соломʼяною стріхою, проте мали у серці радість до життя. Допомагали одне одному, не зачиняли на замки свої двері до хати. Зрештою, тоді ніхто про ті замки і гадки не мав. Майже всі жили однаково просто. Вони, мабуть, з жахом би дивилися на теперішні дво- і триповерхові палаци з високими огорожами за якими вартують здоровенні пси… Вони навряд чи зрозуміли б таку величезну різницю між статками людей: чому одні «жирують» у розкошах, а інші – рахують копійки… До речі, ще пару слів стосовно зведення селянських хат. Здавна в українських селах було таке по-людському гарне явище толоки, коли всім селом допомагали будувати хати один одному. А оскільки у волинському і подільському регіонах здебільшого були глиняні хати, той відповідно і допомога була нехитрою: люди ногами місили солому з глиною, яка і була будівельним матеріалом для хати.

Даруйте, за такий відступ, але я сподіваюся, що він був суттєвий. Отож, повернемося до сільської хати-мазанки волинського села.

Забравшись на теплу піч, двійко білявок запалили каганець. Тепер можна було і книжку почитати, і уроки повчити. Та, раптом старша білявка – Лідуся згадала, що вже пора написати листа тьоті Шурі. Вона ще раз перечитала уважно листа, аби не забути, на що треба відповісти.

«Лидочка, - писала тьотя Шура, - напиши мне как ты учишься, какие школьные предметы тебе нравятся? Сколько комнатных цветочков у тебя на окнах?.. Передавай привет от меня маме, бабушке, тете и сестричке Женичке. Я вас всех помню и люблю. Ваша тетя Шура». Визирнувши з-за печі, білявка, присвітивши каганцем, взялася ще раз рахувати вазони, які нехитро тулилися попарно на вузьких підвіконниках. Арифметика була проста - на чотирьох вікнах їх було – вісім. Але білявка вирішила похвастати і дописати ще парочку.

«Здрастуйте, тьотя Шура, - писала 9-річна дівчинка, - я вчуся добре. Люблю читання і писання. Женя пішла в перший клас. У мене дома є 10 вазонів. Я їх поливаю водою. Тьотя Шура, ми вас любимо. Я і Женя, і мама, і бабуня з цьоцьою передають вам привіт. А Настку ми не любимо. Пишіть. Дуже чекаємо. Ліда».

Такі по-дитячому нехитрі листи дівчинка писала своїй улюбленій тьоті Шурі з Уралу. І дуже раділа, коли приходила відповідь. Вона читала і перечитувала листа вголос усім. Вона бачила, як з цікавістю її слухали трійко пари очей, які ще сподівалися на якесь диво – диво навернення Петра і повернення Шурочки. Але дива не сталося. І лишень зимовий вітер завивав свою cніжну мелодію над крижаною землею.

Останній лист від тьоті Шури Ліда отримала напровесні. Вже стрімко танув сніг і першоквітневе сонце зігрівало землю. А вона ставала щоразу настільки теплішою, що можна було босоніж міряти калюжки, вимиті стрімким потоком весняних вод. Яскраво-сліпуче весняне сонце заставляло мружити очі і вигрівало веснянкувате обличчя дівчинки. Дві тугих косички були зв’язані білими бантиками в голубий горошок. Це були улюблені бантики – бо їх подарувала тьотя Шура! «І коли вона приїде?» - ця думка вже багато разів світлим промінчиком осявала дитячу уяву про майбутню зустріч. Загравшись біля подвір’я, білявка раптом почула рідний голос: «Ліду-у-сю-ю!» - голосисто кликала мама. І вже приготувавшись, аби перепригнути через глибокий струмок і чимдуж бігти на клич матері, Ліда раптом побачила, як дядько Петро наближається до їхньої хати. Вона з цікавістю навмисне затрималась перед струмком, вдаючи, що готується до «великого» стрибка.

- Лідусик, впадеш! – замість привітання поспішив попередити дядько Петро.

- А от і нє-є! – сперечалась дівчинка. Я не впаду!

- Ну, давай руку! – командував дядько, - поможу тобі цибнути далеко!

Дівчинка довірливо дала свою руку до міцних рук свого дядька. Аякже, вона теж любила його своїм дитячим серцем. Петро підхопив племінницю на руки і з легкістю перестрибнув весняний струмок.

- Ліда, а тобі Шура пише?- опускаючи дівчинку з рук, сторожко допитувався дядько.

- Пише! – дівчинка глянула з-під лоба і, трохи вагаючись, додала: - І я їй теж пишу!

- Знаєш, Лідо,- серйозно заговорив дядько, - не пиши Шурі більше. Не треба. Ми вже все одно не будемо разом…

- Як схочу! – лише буркнула у відповідь дівчинка і побігла геть. Їй дуже було гірко чути такі слова… Вона дуже любила тьотю Шуру і в ту мить на все життя зненавиділа Настку…

А Насткі байдуже було, що її ненавиділа родина вже відтоді «законного» чоловіка Петра. Основного вона домоглася – відбила Петра в уралчанки, яку називала лише «заморською кацапкою» перед односельцями. Інколи їй від селянок теж припадало на горіхи: котра жінка не стримувала її нахабства, кидала їй правду в очі, мовляв: «Ти мені Настя харманів не плети, я тобі не мужик, що ти мені голову забамбуриш своїми чарами, як Петру зробила!..» Ох, і дратувало це Настку! Вона, наче оскаженіла кицька, готова була в ту мить кинутися у вічі кожній і кожному, хто нагадував їй, як вона «здолала» їхнього голову колгоспу.

- А тобі яке діло! – вирячивши свої великі очі кричала Настка, - будеш багато варнякати – я Петру скажу! От тоді побачимо, де вже ти свої хармани будеш плести!

І що ти будеш їй казати? Настка мала захист за собою. Адже Петро, наче горою стояв за нею. Про це знала родина і знали в селі – марно Настку чіпати – все одно вибрешеться, а їхній голова ще й ображатися буде, що зачепили його «кохану» дружину…

Життя ніколи не стоїть на місці. Навіть тоді, коли здається, що воно завмирає чи втрачає свій зміст. Безперечно, в той час Олександрі було дуже важко: її серце розірване навпіл від зради, примусило шукати порятунок у довколишньому світі. Вона вчилася жити по-новому: знову радіти сходу сонця, вітати кожен прийдешній день життя, посміхатися людям, які ні в чому не завинили перед нею. А листи від «Шурочки з Уралу» більше не надходили у глибоке українське село. Мабуть, важко було писати і знати напевне, що доля крутим поворотом розвернулося у протилежний бік нестримного потоку ріки життя. На жаль, так і залишилася невідомою доля Шуроньки. Але хочеться вірити, що її життя не пройшло даремно, підкошене чорним крилом зради. Вона знайшла у собі сили жити з гідністю і добром у серці. Вона заслуговувала на повагу і велике кохання. І якщо, навіть, вона так і не змогла забути гіркоту свого першого кохання, все одно вона прожила життя Жінки з великої букви.

Прости мене, сестро…

У напівпорожній кімнаті, серед напівмертвої тиші на високому дерев’яному ліжку з блідим обличчям, лежав 58 – річний чоловік. Хвороба щодня і щогодини виснажувала його худе тіло і забирала будь-яку надію на одужання. Поруч ліжка чоловіка сиділа його сестра – Марфа. Вона раз-у-раз ласкавим голосом щось промовляла до свого брата Петра, годувала його і поїла тремтячими руками. Тамуючи біль і сльози, які стискували серце, жінка намагалася хоч якось розрадити останні миті життя рідної людини. Вона все пригадувала і говорила, а він все слухав і лише безпомічно зітхав.

«А пам’ятаєш, Петре, яким ти був гидливим з дитинства? Ти мав свою ложку і кружку, які нікому не давав і завжди тримав, як не при собі, то десь окремо від усіх. Якось увечері прийшла до нас баба Мотя (а ти чогось її недолюблював) і знаючи, що я люблю пригостити, ти хутко зривався з печі і забирав свою ложку, аби її ніхто не посмів взяти… А я тут відколи приїхала до тебе, то чи не кожного дня перемиваю і перечищаю посуду з каструлями, бо з них не те, що гидко їсти, а й гидко до рук їх взяти – така твоя Настка хазяйка… Ой, Петре-Петре, як ти змарнував своє життя. Ти ж ніколи, відколи з Насткою зв’язався, ані чистим не сходив, ані в чистому не переспав, ані з чистого не з’їв… Кожного разу, як приїжджала до тебе, то починала перемивати, перечищати і прибирати… І це так жив ти – «чистьоха» з дитинства …»

І, змахнувши непрохані сльози, Марфа продовжувала гіркі спомини життя.

«Ти знаєш, Петре, як ми тебе всі любили, гордилися тобою. Ти ж у нас з «малєнства» був найбільш тямущий від усіх: як тебе вчителі в школі хвалили, як ти сам навчився грати на скрипці, як ти любив усім допомогти… За те тобі, напевне, Господь таку жінку, як Шура посилав…»

В кімнаті запанувала мертва тиша. Було чути, як тіктакали стрілки настінного годинника, відлічуючи хвилини життя. І тільки зозуля, яка сповіщала про повну годину, своїм «кукуканням» розраджувала тишу.

«О-о, Петька, зараз я тебе полічу!» – у веранді чулося шаркання калош, які намагалася зняти Настка. І вона, як завжди, напідпитку сунулася у кімнату до смертельно хворого чоловіка, тримаючи у руках чарку оковитої…

«Настя! – крикнула до неї Марфа, - чи ти хоч трохи маєш клепку в голові? Він такий слабий, а ти ще йому ту смердючку таскаєш?! »

«А, ну, ізийти звідсе, сатано!, - збираючи усі сили намагався крикнути до Настки Петро, - пішла звідси, щоб я тебе більше не бачив!»

І Настка, кліпаючи п’яними і напівбожевільними очими, піднесла чарку до рота і за одним махом ковтнула оковиту. Кривлячись і витираючи смердючий рот, лиш невдоволено прогугнявила: « А на сра ма – мні буде більше!». І, повернувшись від хворого чоловіка, пошвендяла геть з хати.

Десь там, за вікнами, було чути серед кудкудакання курей п’яно-жалісливий голос Настки: «Бач, Тамусю, - жалілася своїй доньці, - приїхала Мартоха, настроїла Петра проти мене і він мене вигнав з хати!»- рюмсала гидливими сльозами Настка. Але донька не зважала на її оманливі сльози, бо вже давно соромилася своєї вічно п’яної і, так званої, матері. Але, все-таки, вона була її мати і доньці, якось по-своєму, було її шкода, а ще більше було шкода батька.

«Шо так дивися на мене?! – продовжувала свою сопливо-плаксиву канітєль Настка, - шо мамки встидаєшся, га-а? Всі ви неблагодарні… Ти, як заміж вискочила за свого «хвутболіста» – так і вітром тебе знесло, навіть не навідувалась. А Генка геть зрікся мене, навіть зара не приїхав… Всі ви добрі! На сра ма з вами разом!..»

«Не рюмсай, ти сама у всьому винна ! Спочатку батька споїла, а потім і сама алкашкою стала!» - коротко відповіла донька матері.

Від цих слів Настка ще більше заскиглила і стала проклинати всіх і все на світі. Світ, на який вона дивилася п’яними очима.

Марфа тоненько розрізала стиглі яблука і обережно подавала їх Петру. А він з такою насолодою їх смакував, що здавалося то були не яблука, а останній присмак життя… Того вечора дуже яскраво заходило сонце на спочинок. Сонячне коло, зазираючи крізь вікно у кімнату, щедро кидало свої теплі промені, які лагідно ковзали схудлим обличчям Петра. Було, видно як він радів тим промінчикам, як тулив до них своє бліде лице, як намагався посміхнутися висохлими губами.

«Може, ще яблучка?» - лагідно запитала Марфа.

«Ні, спасибі, наївся. Просто посидь зі мною, поговори. А хочеш – заспівай мені… Ти так гарно співала!» - і ледь помітна посмішка майнула обличчям Петра.

Марфа теж посміхнулася і тихесеньким сопрано зачала: «Ой, летіли дикі гуси, ой летіли понад ставом край села…»

І знову в уяві постала рідна батьківська хата-мазанка: білостінна під соломʼяною стріхою серед вишневого садка. Постали молоді батьки – мама Люба порається біля хати, тато Олексій господарює у своїй запашній олійниці. Скоро будуть гнати череду додому і їхня Зірка напоїть своїм теплим парним молоком. Він згадав, як мама кликала Петрика вечеряти. Тоді сонечко котилося за обрій і сідало на спочинок десь там за річкою, яка розливалася за їхнім городом. Очі мимоволі зволожувалися і сльози виступали як вранішні роси.

«Ось так і життя моє відлетіло, - тихо говорив Петро, - прости мене, Марфо… Прости, що не слухався тебе… »

«Ой, Петро-Петро… Твоє життя могло бути зовсім інакше, якби ти був з Шурою… Великий гріх ти перед нею вчинив і своє життя загубив. Ми так її всі полюбили… Вона ніби сонце була для всіх нас, дівчаток обіцяла вивчити… Ти знаєш, коли тебе направили вчитися у Камʼянець, ми всі так зраділи!.. Думали: все, покінчить Петро з Насткою… Але ж де там: ти, мало не плачучи, приїжджав звідти – так не міг без неї бути. А вона й раділа, що чоловіка рабом зробила!.. Через пару місяців ти її забрав з собою до Камʼянця – пристроїв до науки. А вже коли родилася у вас Тамуся, стало ясно - звʼязала тебе Настка навіки! А помниш, як тебе поклали у воєнний госпіталь в Проскурові – так ти ж не долежав – знову мало не плакав і просив, аби і жінку теж поклали, бо не міг без неї!.. Петре, що ж це за така любов у тебе була, як напасть… Хіба ж це було по-людськи?»

Петро мовчки слухав сестру і з його світлих очей котилися сльози… Наче тільки в ту мить очі, рясно зрошені сльозами, скидали з себе полуду, яка окутувала його багато літ життя і робила його безпросвітним у темряві зневіри. Наче лише в ті хвилини він пригадував свою юність і своє перше справжнє кохання… Шура, Шуронька… Більше чверті віку він не згадував про неї… Більше чверті віку Настка отруїла його кохання, вбила його високі почуття до жінки, яка була дарована йому долею. Десь там, у паралельному світі, йому ввижалося, що він разом з Шуронькою йде довгою і світлою вулицею, а поруч з ними – їх ненароджені діти – хлопчик і дівчинка. Навколо буяла весна і цвіли квіти. Йому було так легко і тепло, наче душа купалася у вічній радості життя…

Та раптом - знову примарилась війна! Він переходить болото… Трясовина затягує… Він, борсаючись зі всіх сил, хоче винирнути наверх – до світла, але сили покидають його. Страшно, стає страшно… Скрізь темрява і болото, яке тягне донизу… Зібравши останні сили, він кричить: «Шура! Шура-а!..»

Той крик, який зненацька вирвався з його грудей, наче болючим лезом впʼявся до самого серця Марфи і руки сестри лагідно обійняли голову брата.

« Пізно, Петро… Пізно ти кличеш Шуру… Її давно немає в твоєму житті… » - сестра намагалася якось його заспокоїти.

«Скоро вже світанок… Може тобі стане легше…», - і вона тихенько поправляла подушку, ніжно погладжувала рукою його посивіле волосся.

Ще зорі мерехтіли на небі останнім блиском передранкового світла, а вже починало розвиднятися і поглинати нічні сутінки. На землю знову поспішав світанок нового дня. Настінний годинник ритмічно тіктакав у тиші кімнати. Хвилина-друга… Скільки ще Господь відвів їх для життя? Свідомість повернулася до Петра у ніжно-сумному погляді його очей. Марфі на мить здалося, що у нього на душі стало спокійно і легко.

«Прости мене, сестро… Прости, що не вірив… Якби Бог знову мені повернув життя – я б його прожив інакше… »

Він, мабуть, хотів підняти голову і підвестися. Марфа стала допомагати, але раптом йому забракло повітря і очі - застигли у погляді Вічності…

 

Останне оновлення Четвер, 09 березня 2017 09:09  

Реклама

ТДВ «Хмельницькзалізобетон»

Пропонує вироби з деревини, виготовлені на німецькому обладнанні «weinig», двері виготовлення дверних полотен.

- дошка підлоги, блок-хауз, вагонка
- сходинки та під сходинки
- широкий вибір продукції зі складу та на замовлення

м.Хмельницький, вул.Чорновола, 31,т.64-51-97


КП «Цивільжитлобуд»

Проводить будівництво –1, 2, 3 – кімнатних квартир поліпшеного планування: вода, газ, індивідуальне опалення, дитячий майданчик, металопластикові вікна, утеплені стіни, парковка, офісні приміщення. Продаються приміщення під офіси, гаражі та магазини. Виконуємо будь-які будівельно-монтажні роботи.

м.Хмельницький, вул. Камʼянецька, 47,
т. 72-07-75, 65-85-03, 70-69-75, 050-824-91-64
www.civbuild.com

 


Будівельна компанія "Діта"

виконує усі види будівельних робіт вже 20 років.
Ми почали свою діяльність з невеликіх обсягів ремонтніх робіт.
Але сьогодні наша компанія досягля значних успіхів у сфері будівництва і є лідером ринку у нашому регіоні.
Компанія розвивається і рухається у ритмі нових тенденцій та технологій.
Ми будуємо те, що необхідно суспільству, країні та світу.
вул. Червоноармійська, 5
29009 м. Хмельницький

+38 (0382) 61 97 78
+38 (067) 381 20 40
e-mail: manager@dita.ua
www.pf-dita.com


З приводу розміщення реклами звертатися за тел. 65-59-01


 


29000, м.Хмельницький, Кам'янецька 47
т.65-59-01
tviypog@gmail.com

Шановні читачі !
Розпочалася передплата на друге півріччя. передплатний індекс 99876


Сертифіковано в Україні