ХМЕЛЬНИЦЬКА ОБЛАСНА ГРОМАДСЬКО-МОЛОДІЖНА ГАЗЕТА виходить з 14.02.2008 Передплатний індекс 99876

Він мав у серці благодать

Електронна адреса Друкувати PDF


Олександр Тарасович Яворський народився 9 березня 1969 року в м.Деражні, у сім’ї військовослужбовця. Навчався у ЗОШ №9 М.Хмельницького. Закінчивши школу прапорщиків, проходив службу у складі Збройних сил України у підрозділах військової розвідки.Був мобілізовний до лав Збройних сил України 16 серпня 2014 року. Службу проходив у складі ІІ окремої роти полку оперативного забезпечення. З 29 жовтня 2015 року служив за контрактом. Раптово помер у потязі 15 грудня 2016 року під час ротації із зони проведення антитерористичної операції у пункт постійного призначення.

Похований на Алеї Слави м.Хмельницького. Почесний громадянин м.Хмельницького.

Урочиста недільна літургія у Свято-Георгіївському храмі наближалась до завершення. Слова молитви прихожан линули до Господа з проханням миру і злагоди між людьми. Здається, зовсім нещодавно з богом у серці і молитвою на вустах до храму приходив ще один вірянин - Олександр. Його важко було не помітити серед інших: високий, гарний і ставний – він часто любив після служби поговорити з священнослужителями на духовні теми.

Протоієрей Олександр: «Я знав Олександра не перший рік і ми з ним багато разів спілкувалися, здебільшого на духовні теми. З ним було дуже приємно розмовляти, бо він був щирою і щедрою людиною.

Так, він зізнавався, що мав дуже важкий період в житті. Це Саші завдавало великого душевного болю. Але, попри все, він ніколи не скаржився і не ремствував на життя. Він сприймав його таким, яким воно було і намагався вирішувати свої проблеми самостійно. Навіть, скажу більше того, Саша завжди запитував: чи може він чимось допомогти храму? Спілкуючись з ним тривалий час я навіть не знав, що в Олександра не склалося сімейне життя, що його серце ятрила самотність. Але він був не сам. Він був з Богом. Він мав у серці благодать: ніколи не злився, не лихословив, не заздрив статкам багатих людей. Якось у розмові він сказав: « Я не засуджую багатих людей. Адже якщо Бог дає людині багато, то він і більше з неї спитає…»


Загалом, у нього багато було таких своєрідних і, я би сказав, оригінальних думок, до яких варто прислухатися, особливо молоді. Мабуть, він мав вроджений талант вчителя, але, на жаль, з певних причин не зміг його реалізувати у житті».

Волонтер Тетяна Баско вперше зустріла Олександра в той час, коли він ніс службу з охорони Свято-Успенської Почаївської лаври. Вона, з групою поломників, добре запамʼятала гарного чоловіка з мужніми і, водночас, з добрими рисами обличчя.

«Було дуже приємно зустріти там земляка, - розповідає Тетяна. Хтось з вірян сказав, що цього молодого чоловіка звати Саша. Так заочно я з ним познайомилась. Потім, вже у Хмельницькому, я часто бачила його на літургійній службі у неділю. При зустрічі ми просто віталися, як православні християни. Та якось кілька разів я на службі не побачила його. Запитала у віруючих прихожан: «Де ж Саша?» І мені відповіли: «Пішов на війну… » Моє серце стислося від болю, бо в той момент я взнала, що Саша не мав рідних і почувався самотнім. Я подумки докоряла себе у тому, що у свій час не познайомилася ближче, не поговорила з людиною. Мені прикро було, що я не знала, де він проходив службу, аби направити йому адресну допомогу від наших волонтерів. Хоча, припускаю, що мужній воїн нічого б не просив для себе. Адже, як згадував протоієрей Олександр, коли дзвонив Саша, він завжди просив помолитися за хлопців, які захищають для нас мирне життя. Особливо просив помолитися за загиблими побратимами і називав їхні імена».

Також теплими словами про Олександра відізвався заступник командира батальйону Валентин Богачук: «Олександр Яворський з перших днів війни приїхав на Луганщину. Він завжди мав на меті захищати власну державу. До Олександра не виникало питань по службі, він був дисциплінований та ніколи не скаржився. Він завжди йшов туди де важко, де літають кулі. Покійний прослужив в нашій роті протягом року, після чого підписав контракт, та був на посаді механіка-водія плавальної машини».

За свідченнями друзів, що знали Олександра ще з «гражданки», він сам, син офіцера Збройних сил, завжди мав у собі, так звану, військову кістку, прагнення служити і бути захисником для тих хто потребує захисту.


Побратим Ігор Лебідь: «Я Сашу знав ще з 1995 року. Тоді він торгував книгами. Він був дуже начитаний, мав на все своєрідну думку і такої ж був своєрідної вдачі. Словом, мав у собі щось таке, що притягувало до нього людей. Він був товариський і мав багато друзів. Причому серед його друзів були і духовні особи, адже Саша був віруючою людиною. Саме йому я завдячую, що він мене привів до храму, до бога. Він завжди був готовий прийти на допомогу, не зважаючи на час доби. І хоч сімейне життя з колишньою дружиною не склалося, але він любив дітей: мої діти виросли у нього на руках. Була у Саші ще одна мрія – він хотів при храмі організувати козацьке виховання серед дітей. Це його надихнуло, коли він був у Чорноморському козачому війську. І, нібито, як мовиться, всі пішли назустріч, але далі балачок з боку «зустрічних» справа не пішла. А потім Саша пішов на війну, де без жодної перерви на відпустку, яку йому не раз пропонував командир, мужній захисник відслужив більше двох років. Так і залишилася мрія Олександра не втіленою в життя».

Побратим Євген Клок: «Свого часу, ще за Радянського Союзу, Саша був зарахований до військового училища у Москві. Але, невдовзі, за сімейних обставин, змушений був покинути навчання. Пізніше, після розпаду Радянського Союзу та проголошення української незалежності в 1991 році, закінчив школу прапорщиків і проходив службу в складі збройних сил України у підрозділах військової розвідки. Мав наміри продовжити навчання по військовій спеціальності, але життя вносило свої, не завжди сприятливі, корективи. Саша дуже важко пережив, коли помер його батько, коли потрапив під скорочення. Адже для нього служба була - служінням у вищому розумінні цього слова. І Сашко знайшов вихід: він ввійшов до лав православного козацтва у чині вахмістра. Тривалий час служив в охороні великої православної святині нашого народу - Свято-Успенської Почаївської Лаври. Олександр всією душею тягнувся до Бога, до Церкви. Він мав надзвичайно мужній вигляд, проте був зовсім не агресивним, а навіть добродушним. Сашко не тримав ні на кого зла і швидко забував особисті образи. Він щиро цікавився історією Батьківщини і завжди вважав православ'я справжньою душею нашого народу. Під час спілкування, він наголошував, що без справжнього сприйняття православної віри, народ швидко деградує і перетвориться на легкокероване “суспільство споживання”, отару знеособлених манкурті, що не пам'ятають та не хочуть знати свого життєдайного коріння.


Можливо, під дією негативних вражень від результатів діяльності наших можновладців, що знаходились на високих керівних постах незалежної Української держави протягом понад двох останніх десятиліть, Олександр поділяв релігійно-політичну концепцію православної монархії. Як на його переконання, вища політична влада в державі має бути в особі православного монарха. Він, благословений на царство, відповідав би перед Богом за життя своєї країни. Особливо за духовний розвиток свого народу, зростання його добробуту. Особливо він симпатизував останньому російському імператору – МиколіII.

Такі погляди зовсім не стали на перешкоді Олександру, коли нарешті у нашій державі виникла гостра потреба у допомозі таких людей як він.

З початку військового конфлікту Олександр майже рік оббивав пороги військкоматів, де ніяк не могли відшукати необхідні документи, та під різними приводами давали відмову. Таке ставлення обурювало Сашка. Адже він мав солідний військовий досвід та технічну військову спеціальність. Нарешті, під час чергового “походу” до військкомату, коли ситуація на сході вже ставала критичною, потрібні документи “раптово” знайшлись і Сашко, який перед тим служив у військовій розвідці потрапив до інженерних військ, де стала у нагоді його спеціальність водія-механіка. Інженерні війська – це війська які по суті у військоий час виконують досить мирну роботу з відновлення комунікацій: доріг, мостів, споруд. Займаються створенням необхідної інфраструктури з монтажу бліндажів, блок-постів, прокладки окопів. Не зважаючи на “мирний” характер служби військових інженерів, вони наражаються на таку ж саму небезпеку для свого життя та здоров'я, потрапляють під обстріли, гинуть від осколкових та кулевих поранень. Чи є різниця у рівні небезпеки для розвідувальної групи, яка здійснює рейд на територію, що контролюється бойовиками-сепаратистами і водія військового бензовозу, що транспортує паливно-мастильні матеріали на ділянках автошляхів, які систематично прострілюються артилерією супротивника?


Більше двох років служби на “передку” у Луганській області промайнули як один день. Але не пройшли безслідно: нервова напруга і фізична перевтома , біль від втрати бойових побратимів Та й життя у окопних “квартирах” незалежно від сезону, теж здоров'я не добавили.

Життя Олександра обірвалось, коли був підписаний наказ про перевод у рідний Хмельницький і він повертався додому у двохтижневу відпустку. Раптово, ще у потязі йому стало зле... Оперували у Центральному військовому госпіталі у Київі, але врятувати, на жаль, не змогли.

Друзі, рідні, товариші по службі, згадують Олександра передусім як справжнього чоловіка, що прагнув у цьому світі бодай щось змінити на краще. Він не міг пройти повз несправедливість і неправду, завжди поспішав на допомогу там, де це було потрібно. Йому краяло серце страждання людей на цій війні... Особливо дітей, яких він ніколи не розділяв на “наших” і “не наших”. Таким він назавжди залишиться у нашій пам'яті».

Олександр повернувся додому у труні… Виконуючи волю покійного, його тіло відспівували в Свято-Георгійовському храмі.

«Він ніби спав, - ділиться враженнями Тетяна. Обличчя Саші було не просто гарне. В ту мить воно було блаженне: здавалося, ніби він посміхався. Я подумки просила прощення за хмельничан, яких так мало прийшло провести в останню путь Воїна Світла. Я просила прощення за рідних, які були повідомленні, але так і не приїхали, аби схилитися над труною сина і брата. Я благословляла сльози хрещеної доньки Олександра».

Гарячими сльозами плакали воскові свічі і душа у молитві линула до Бога. До вічності. Герої не вмирають!

Наталя Горденко

 

 

 

 

Реклама

ТДВ «Хмельницькзалізобетон»

Пропонує вироби з деревини, виготовлені на німецькому обладнанні «weinig», двері виготовлення дверних полотен.

- дошка підлоги, блок-хауз, вагонка
- сходинки та під сходинки
- широкий вибір продукції зі складу та на замовлення

м.Хмельницький, вул.Чорновола, 31,т.64-51-97


КП «Цивільжитлобуд»

Проводить будівництво –1, 2, 3 – кімнатних квартир поліпшеного планування: вода, газ, індивідуальне опалення, дитячий майданчик, металопластикові вікна, утеплені стіни, парковка, офісні приміщення. Продаються приміщення під офіси, гаражі та магазини. Виконуємо будь-які будівельно-монтажні роботи.

м.Хмельницький, вул. Камʼянецька, 47,
т. 72-07-75, 65-85-03, 70-69-75, 050-824-91-64
www.civbuild.com

 


Будівельна компанія "Діта"

виконує усі види будівельних робіт вже 20 років.
Ми почали свою діяльність з невеликіх обсягів ремонтніх робіт.
Але сьогодні наша компанія досягля значних успіхів у сфері будівництва і є лідером ринку у нашому регіоні.
Компанія розвивається і рухається у ритмі нових тенденцій та технологій.
Ми будуємо те, що необхідно суспільству, країні та світу.
вул. Червоноармійська, 5
29009 м. Хмельницький

+38 (0382) 61 97 78
+38 (067) 381 20 40
e-mail: manager@dita.ua
www.pf-dita.com


З приводу розміщення реклами звертатися за тел. 65-59-01


 


29000, м.Хмельницький, Кам'янецька 47
т.65-59-01
tviypog@gmail.com

Шановні читачі !
Розпочалася передплата на друге півріччя. передплатний індекс 99876


Сертифіковано в Україні