Випромінював спокій та надійність

П'ятниця, 18 листопада 2016 15:09 Наталка
Друкувати

 

Саліпа Сергій Дмитрович народився 5 червня 1986 року в м. Ізяслав, в родині медиків – Дмитра та Галини Саліпів. Невдовзі родина переїхала до м.Старокостянтинова, де Сергій успішно навчався в школі №2. Після закінчення 9-го класу продовжив навчання у військовому ліцеї м.Камʼянця-Подільського, згодом вступив до Військово-інженерного інституту при ПДАТУ, де отримав спеціальність військового інженера. Після закінчення інституту у 2008 році отримав направлення на службу в м.Охтирка, що на Сумщині. У зону АТО поїхав у квітні 2014 року. Служив у підрозділі, що був прикомандирований до 72 бригади. Загинув 14 липня 2014 року біля с.Маринівка. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, почесний громадянин м. Старокостянтинів, м. Охтирка, м. Хмельницький. Похований у м. Старококстянтинів, де проживають його батьки.

 

В школі та військовому ліцеї Сергій вчився дуже добре, мав схильність до точних наук та англійської мови, брав участь в олімпіадах. Вчителі бачили його майбутнє у сфері математики та техніки. Проте Сергій, що виріс у родині військового лікаря, змалечку вирішив присвятити своє життя армії. Під час вступної кампанії до військового ліцею його робота з математики отримала найвищий бал серед всіх вступників. Ліцей він закінчив із срібною медаллю, а військовий інститут — із дипломом з відзнакою. Отримав спеціальність військового інженера. Ще з шкільних років займався парашутним спортом, водолазною підготовкою.


Розповідає вдова загиблого воїна Ольга Саліпа:

"З Сергієм ми познайомилися, коли обом було по 18 років. Він був курсантом військового інституту, я - студенткою філфаку. У Кам'янці-Подільському тоді діяв театр естрадних мініатюр “Глорія”, де ми обоє грали. Коли я прийшла у театр, на перших же репетиціях почула про те, що раніше у “Глорії” грав дуже талановитий хлопець Сергій Саліпа. Я почула про нього стільки хорошого, що чомусь підсвідомо ще до знайомства почала сприймати його негативно: здавалося, що він має бути зарозумілим, зверхнім. Ну і змагання за лідерство в театрі ніхто не відміняв.

Проте після знайомства моя думка змінилася: Сергій виявився не просто талановитим актором, а ще й дуже розумним хлопцем, галантним, уважним. Він випромінював спокій та надійність. Хоча ми з ним однолітки, він і виглядав, і поводився, як значно старший.

Але романтичні стосунки між нами почалися не відразу. Спочатку нас поєднували театральні ролі. Наш аматорський театр ставив чотирьохгодинне шоу під назвою “Абсурд”. Сергій грав у ньому царя, а я — царицю. До слова, саме так нас ще багато років по тому називали інші актори театру і всі ті, хто бачив ту виставу. Уже після вистави Сергій призначив мені перше побачення. Як сьогодні пригадую — тоді мене страшенно натерли нові босоніжки, але я терпіла біль і весь вечір гуляла з ним містом. Далі таких побачень було багато. Ми були закохані і дуже хотіли створити сім'ю. Сергій не раз запитував мене, чи справді я готова бути з ним, чи розумію, на що йду, чи усвідомлюю, що він не буде штабним офіцером, що братиме участь у бойових діях. Через три з половиною роки зіграли весілля.


А ще через рік народилися наші синочки-близнята. Назвали їх на честь дідусів — Дмитриком та Ігорчиком. Жартома Сергій казав, що це я зробила йому подарунок на випускний військового інсититуту, який відбувся за день до народження наших хлопців.

Сергія після завершення навчання направили служити на Сумщину, в м. Охтирку. Місце служби дісталося за жеребкуванням, він принципово не хотів ні з ким домовлятися, щоб залишитися поближче до дому чи обрати престижнішу військову частину.

І не прогадав — там він знайшов найкращих друзів, місто стало нашим другим домом.

Сергій був чудовим батьком. Діти для нього завжди були на першому місці. Він у вільний час гуляв з ними, грався, показував військову частину і техніку. Ніколи не відмовлявся допомогти мені з домашніми справами, адже ми були дуже далеко від всіх родичів, тому розраховувати могли лише одне на одного.

А ще він мав багато друзів. Бо і сам вмів віддано дружити. Більшість із них — ще з шкільної лави. Було дуже зворушливо спостерігати, як дорослі чоловіки та жінки збираються влітку, щоб відвідати свою вчительку. Мабуть, саме вона і навчила свій клас дружити по-справжньому, назавжди. Для друзів Сергій міг зробити все. Якщо потрібна була його допомога — ніколи не відмовляв. Дуже тішить, що тепер вони так само підтримують наших дітей.

Я часто повторювала знайомим, що дуже б хотіла, щоб мої діти ставилися до мене так, як Сергій ставився до своїх батьків. Телефонував їм щодня з власної ініціативи. Допомагав, хвилювався. Навіть користуватися комп'ютером вчив їх по телефону.

Завдяки володінню англійською отримав сертифікат військового перекладача і брав участь у миротворчій місії в Ліберії. У мирний час в Україні брав участь у розмінуваннях.


Ще з початку війни я розуміла, що рано чи пізно моєму чоловіку доведеться захищати свою державу на передовій. Звісно, маючи батька лікаря, він міг перебути в тилу. Але він був не з таких. Те, що він при потребі воюватиме, навіть не обговорювалося.

У зону АТО Сергій поїхав у квітні 2014 року. Дуже хотів повернутися і встигнути на випускний наших синочків у дитячому садку. Але відрядження не завершувалося. Його підрозділ був прикомандирований до 72 бригади, що розташовувалася на самому кордоні з Росією, біля с. Маринівка. Мали завдання розгортати понтонні мости і обслуговувати їх. Телефонував і мені, і батькам щодня, розповідав про польові будні. Інколи — про обстріли. Тим часом я зайнялася волонтерством, придбала і передала для всього підрозділу, яким керував Сергій, військову форму. І цукерки для “його солдатиків”, як він з теплотою називав своїх підлеглих.

Ввечері, 13 липня, в нашій квартирі впала ікона. Від цього мені стало як ніколи тривожно... Вранці, 14 липня, чоловік подзвонив мені десь о 8 годині ранку. Голос Сергія був дуже пригніченим. Він розповів, що на світанку на фугасі підірвався боєць із підрозділу, який розташовувався разом з їхнім. Хвилювався, що від тіла того чоловіка нічого не залишилося, що батькам навіть нічого буде поховати... А уже по обіді того дня він візьме із собою кількох добровольців, з якими піде на пошуки тіла загиблого. Знаючи, наскільки там небезпечно.

На хлопців чекала засідка. За 2 метри від Сергія терористи підірвали радіокерований фугас і розпочали обстріл наших військових. Хлопцям вдалося забрати тіло свого командира і повернутися до місця дислокації.


Сергій загинув у чині капітана ЗСУ, згодом посмертно йому було присвоєно звання майора.

До слова, після похорону я знайшла родину чоловіка, тіло якого тоді пішов шукати Сергій. Це був сержант з Білої церкви. Із його дружиною ми стали хорошими подругами і спілкуємося досі".

У школі, де навчався Сергій Саліпа, відкрито куточок пам"яті загиблого Героя. Відійшовши у Вічність, Герой дивиться з портрета на сучасне покоління, ніби промовляє: "Я віддав за Україну життя. Любіть і шануйте свою рідну землю..." 

 

Останне оновлення П'ятниця, 24 лютого 2017 09:40