За 9 днів до відпустки...

Субота, 26 листопада 2016 12:08 Наталка
Друкувати

 

Ліщук Руслан Володимирович народився 22 квітня 1978 року у м.Хмельницькому. Навчався у середній школі №4, яку закінчив у 1993 році. Цього ж року вступив у Вище професійне училище №4, де здобув професію кваліфікованого робітника «столяр, виробник художніх меблів». З 1996 по 1998 року проходив строкову службу в с.Мижгірʼя, що на Івано-Франківщині, отримавши навики звʼязківця і стрілка. З 2 серпня 2014 року, після військових навчань у м.Мукачево, направлений на Схід в зону АТО. Був учасником бойових дій при захисті Дебальцеве, Червоне, Жовте, Никішино. Був смертельно поранений пострілом снайпера. Не виходячи з коматозного стану помер у Львівському шпиталі 28 жовтня 2014 року. Посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Похоронено у м.Хмельницькому на Алеї Слави Героїв АТО. Почесний громадянин м.Хмельницького.

 

Всі, хто знав Руслана при житті, відгукуються про нього, як про добру і щиру людину. А ще домінуючими рисами в його житті були фізична загартованість і працелюбність. Як пригадує мама Руслана Надія Павлівна, син змалечку завжди допомагав дідусю з бабусею, які проживали в селі Митківці, що на Летичівщині.


За свою яскраву зовнішність, привітність і щирість люди в селі прозвали Руслана Будулаєм, в честь тоді знаменитого кіногероя з надзвичайно популярного радянського художнього фільму «Циган». З такими рисами характеру, які були притаманні Руслану, мабуть, народжуються. От, приміром, любив Руслан посидіти з вудочкою на річці. Зловить рибки – зайде до самотнього пенсіонера і поділиться. Або ж бачить, що у відрах води немає – піде до криниці і принесе. Просто так, аби допомогти чимось самотній чи хворій людині. Аби хоч на хвильку зігріти її серце добротою.

Після повернення із лав армії продовжив трудову діяльність у Державній охороні при обласній раді. Згодом працював годинникарем, монтажником на підприємстві «Нові технології – пластикові вікна», звідки був мобілізований другою хвилею мобілізації до лав армії на захист рідної землі.

Про свого брата Людмила Слободзян розповідає: «Руслан був за мене був старший лише на 2 роки. Росли без тата, бо наші батьки розлучилися, коли мені було 3, а Русику – 5 років». Але ми в дитинстві були нерозлучні – Руслан завжди ділився зі мною своїми таємницями про які не знав ніхто, крім мене. І не тільки таємницями, а ділився усім: якщо хтось його пригостить якимись солодощами, то він обовʼязково поділиться зі мною. І таку, якби мовити, гарну традицію я перейняла теж від нього, бо коли мене пригощали цукерками я просила: «Дайте ще моєму Русику! А коли ми стали вже дорослими, Руслан все одно продовжував ділитися зі мною своїми парубоцькими поглядами. Я, навіть, жартома казала до нього, що, мовляв, коли одружишся, то спочатку будеш радитись зі мною, а потім з жінкою?..

Коли прийшла повістка з військомату, він подзвонив і попросив військовий квиток, - далі пригадує Людмила, - але я сказала, що не дам йому квиток. Через певний час він подзвонив пізніше і сказав, що квиток йому не потрібний, а він хоче лише зайти і попрощатись. Десь о 16-й годині він приїхав, взяв вдома деякі речі і я спитала, коли прийти провести. Але Руслан сказав, що не треба йти проводжати, бо йому буде дуже важко…»

Спочатку Руслан проходив навчання в м.Мукачево. На жаль, там захворів на бронхіт і потрапив до лікарні. Але не долікувався, бо невдовзі був направлений на Схід, в зону АТО. Там проходив службу у якості старшого стрільця 2-го механізованого загону. Був учасником бойових дій при захисті міст і сіл Сходу України серед яких були Луганськ, Донецьк, Дебальцеве, Червоне, Жовте і Никішино.


Довгоочікуваними були вісточки солдата для родини, який захищав рідну землю і при першій нагоді заспокоював рідних словами «все добре…». Правда, інколи, його «пробивало» на відвертість. От, приміром, як розповіла Людмила, не міг Руслан втримати чорної правди і якось розказав про «обмундирування», яким їх «ощастливлювали» від ЗСУ: видавали таке взуття, що його вистачало на пару раз, а потім майже босоніж приходилось лазити по окопах. Інколи їм не було, що пити, бо елементарно не вистачало питної води…

«Почувши про такий стан, - продовжує розповідь сестра, ми родиною стали збирати посилку – закупили харчі, бронежилет, каску. Звичайно, своїми силами ми не змогли б це все придбати, тому на наше звернення про допомогу відгукнулися Андрій Клименко та Іван Гончар, за що ми їм вдячні. Пригадую, скільки радості було в словах Руслана, коли він, отримавши посилку, подзвонив нам і дякував всім за допомогу. І ніхто тоді не знав, що рівно за 9 днів до відпустки – Руслан отримає смертельне поранення».

Останній звʼязок матері з сином відбувся 17 жовтня 2014 року. А далі – жахливий стан очікування і невідомість. Нарешті виявилось, що прооперованого Руслана із Харківського шпиталю літаком переправили до Львівського військового шпиталю. Вже через дві з половиною години мама із зятем були там з великою вірою на одужання Руслана. Але слова лікаря Сергія Іванова: « вистріл снайпера, травма не сумісна з життям»відібрали останню надію. Наче втекла земля з-під ніг, наче вирвали з грудей материнське серце, коли побачила в палаті свого скаліченого сина…

Руслан так і не вийшов з коматозного стану, в якому пробув 10 днів. Його серце перестало битись 28 жовтня.

 

 

Останне оновлення Четвер, 23 лютого 2017 13:19